Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

Джо знову пройшов повз нього.

— Бу-ласк-ка, — сказав він і всміхнувся синіми губами.

Ларрі силувано всміхнувся до нього. Якщо вона скоро не повернеться, він піде її шукати. У його уяві витанцьовував моторошний образ — Надін лежить у канаві зі скрученими в’язами, а він стоїть і дивиться на неї.

Ларрі вже рушив до другого мотоцикла й міркував, чи не взяти із собою Джо, коли до його вух знову долинуло монотонне гудіння, що розрослося до звуку плавного двигуна «хонди», який спокійно кудкудакав собі на четвертій передачі. Ларрі розслабився… трошки. Він усвідомив, що не розслабиться до кінця, доки вона не злізе з тієї штуки.

Надін виїхала на пагорб. Під’їхала до нього з увімкненою фарою.

— Непогано, га? — на цих словах Надін заглушила мотор.

— Я вже хотів їхати по тебе. Думав, що стався нещасний випадок.

— Типу того. — Вона помітила, як Ларрі напружився, і додала: — Надто вповільнилася, коли розверталась, і забула переключитися. Моцик заглухнув.

— А-а. Ну, на сьогодні досить, так?

— Так, — сказала вона. — У мене куприк болить.

———

Тієї ночі він лежав, закутавшись в покривала, і міркував, чи прийде вона до нього, коли засне Джо. Він хотів її, і, судячи з виразу її очей під час пантоміми зі шлангом, вона також його хотіла. Зрештою він заснув.

Йому наснилося, що він загубився в кукурудзяному полі. Однак чулася музика, гітарна музика. На гітарі грав Джо. Якщо він знайде Джо, з ним усе буде гаразд, тож він рушив на звук, у разі потреби розштовхував стебла кукурудзи й переходив до інших рядів, а врешті вийшов на галявину з хвилястою межею. Там стояв невеликий будинок, який правильніше було б назвати халупою, чий ґанок підтримували два старі, іржаві домкрати. І на гітарі грав не Джо. Такого взагалі не могло бути, адже хлопчик тримався за його ліву руку, а Надін — за праву. Вони йшли разом із ним. На гітарі грала стара жінка. Лунало щось на кшталт спіричуелу з джазовими нотками. Джо усміхнувся. Та бабця була чорношкірою, і сиділа вона на ґанку тої халабуди. Йому здалося, що старшої жінки він за ціле життя не бачив. Та вона випромінювала щось таке, від чого йому стало добре… так, як тоді, коли він був ще зовсім маленьким і мати раптом пригортала його та казала: «Ось він — синочок Еліс Андервуд. Ось він — найкращий у світі хлопчик».

Бабця перестала грати й глянула на них.

— Дивіться-но, у мене кумпанія. Виходьте відтіля, дайте на вас глянути — мої беньки вже не видять так гарно, як колися.

Тож вони підступили ближче, тримаючись за руки, і Джо простягнув руку, штовхнув стару лису шину на мотузці, і та загойдалася, наче маятник. Порослою бур’яном землею заковзала тінь у формі пончика. Вони перебували на невеличкій галявині, що була наче острів посеред кукурудзяного моря. Північніше вдалину бігла ґрунтова дорога.

— Хочеш побавитися цьою старою бренчалкою? — спитала вона в Джо.

Хлопчик охоче підійшов до неї та взяв гітару з її вузлуватих рук. Він почав грати мелодію, яку вони чули, пробираючись кукурудзою, тільки в нього виходило краще та швидше, ніж у старої.

— Ото молодчина, файно гра. А я вже надто стара. Пальці так хутко не бігають. Ломець ломить. Та в дев’ятсот другому я грала в окружній адміністрац’ї. Була першим негром, який там заграв. Найпершим.

Надін спитала, хто вона. Вони перебували в місці, де час завмер: сонце висітиме в небі без руху за годину до темряви, а тінь від гойдалки постійно черкатиме бур’янами — туди-сюди, туди-сюди. Ларрі побажав назавжди лишитися там разом із сім’єю. Це було хороше місце. Тут чоловік без обличчя їх ніколи не знайде. Ні його, ні Джо, ні Надін.