Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

Гітара змовкла. Ларрі побачив, що Джо озирнувся на них — у його примружених очах одразу ж зринула недовіра. «Господи. Умію ж я поводитися з людьми», — подумав Ларрі та ще більше розізлився.

— Ти робиш мені боляче, — тихо сказала Надін.

Він опустив погляд і побачив, що його пальці вгрузли в м’яку плоть її плечей, і його гнів зринув, лишивши по собі тупий сором.

— Пробач, — мовив Ларрі.

Джо й досі дивився на нього, і Ларрі усвідомив, що він щойно втратив половину заробленої довіри. А то й більше. Надін щось сказала.

— Я не розчув.

— Кажу, поясни, чому мотоцикл — не велосипед.

Першим імпульсом було заволати до неї: «Якщо така розумна, ну ж бо, покатайся! Спробуй, як воно — дивитися на світ скрученою головою!» Та Ларрі опанував себе. Певно, у ньому щойно зневірився не лише Джо, а й він сам. Може, він і вийшов на тому боці, та дещиця його старої, дитячої натури вийшла разом із ним — вона волочилася за ним, наче тінь, що зіщулювалась опівдні, та ніколи не зникала повністю.

— Мотоцикли важчі, — мовив Ларрі. — Якщо втрачаєш рівновагу, вирівнятися значно складніше. Один із цих залізних коників важить із триста п’ятдесят фунтів[288]. До цього звикаєш дуже швидко, та не одразу. У звичайній автівці з механікою передачі перемикаєш рукою, а на газ тиснеш ногою. На моциках усе навпаки: передачі перемикаєш ногою, а газ викручуєш рукою, і до цього звикнути важко. І замість одного гальма їх два. Правою ногою гальмуєш заднє колесо, правою рукою — переднє. Якщо забудеш про ногу та загальмуєш самою рукою, можна й через руль перелетіти. А ще треба звикнути до пасажира.

— До Джо? Я думала, він поїде з тобою!

— Я б радо посадив його до себе, та не думаю, що він згодиться. Правда?

Надін поглянула на Джо й надовго затримала на ньому погляд.

— Так, — сказала вона й зітхнула. — Він може й зі мною не поїхати. Може злякатися.

— Якщо погодиться, відповідальною за нього будеш ти. А я відповідальний за вас обох. І я не хочу, щоб ви розбилися.

— Ларрі, ти потрапляв в аварію? З кимось їхав?

— Так, — сказав Ларрі. — Однак тоді жінка, з якою я подорожував, була вже мертва.

— Вона розбилася на мотоциклі? — Обличчя в Надін перетворилося на застиглу маску.

— Ні. Можна сказати, що це був на сімдесят відсотків нещасний випадок і на тридцять — самогубство. Чого б вона не хотіла від мене… дружби, розуміння, допомоги, не знаю… їй було мало. — Йому стало погано, у скронях бухкало, у горлі з’явився клубок, підступили сльози. — Її звали Ритою. Ритою Блейкмур. Просто мені хотілося б, щоб із вами, з тобою й Джо, цього не трапилося. От і все.

— Ларрі, чому ти раніше не сказав?

— Бо це болюча тема, — просто сказав він. — Дуже.