Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

— Ще троє, — сказав він.

— Гаразд. Не буду дивитися.

Ларрі кивнув. Вони провели велосипеди повз сміттєвози й поїхали далі. Траса завернула до моря, і знову похолодало. Довгими похмурими рядами юрбилися літні котеджі. «І це в них люди проводили відпустки? — подумав Ларрі. — Чому б просто не завітати до Гарлему, щоб діти поплескалися в струменях із пожежних гідрантів?»

— Виглядають не надто привабливо, правда? — озвалася Надін.

З обох боків їх обступила квінтесенція дешевого пляжного курорту: автозаправки, ятки з продажу смажених молюсків, готелі в нудотних пастельних тонах, поле для міні-гольфу, цукерня «Молочні нямки».

Ларрі розривався навпіл від цього видовища. Частину його особистості обурювала прикра, потворна вульгарність цієї панорами та жадібність, що перетворила величний природний морський краєвид на придорожній парк розваг для приїжджих сімей. Однак глибоко в його нутрі чувся голос, який шепотів про людей, що сповнювали ці місця й дороги в теплу пору. Дами в капелюхах від сонця та обтислих, замалих для їхніх сідниць шортах. Студенти в смугастих, чорно-червоних футболках для регбі. Дівчата в пляжних сорочках і в’єтнамках. Малі дітлахи з писками, замурзаними морозивом. Ці люди були американцями, і коли вони збиралися разом, від них віяло своєрідною брудною романтикою — байдуже, якщо це були тільки ватаги туристів на лижних базах в Аспені чи юрби нероб, що проводили давні, однак прозаїчні літні ритуали в Мейні, біля траси 1. Тих американців не стало. Вітер відламав від дерева гілляку, і вона збила велетенську пластикову вивіску з будівлі «Молочних нямок» просто на стоянку біля ятки з морозивом — там вона й лежала на боці, наче потовчений ковпак неука[286]. Почала розростатися трава на полі для міні-гольфу. Колись цей відрізок траси між Портлендом і Портсмутом був сімдесятимильним[287] парком атракціонів, а тепер перетворився на дім із муляжами привидів, у яких скінчилося заведення.

— Зовсім непривабливо, — мовив Ларрі. — Та колись, Надін, усе це належало нам. Колись усе це належало нам, хоча ми тут ніколи й не бували. А тепер воно зникло.

— Але не назавжди, — спокійно відказала Надін.

Він поглянув у її чисте, світле обличчя. Відкритий лоб світився, як лампа.

— Я не релігійна людина, інакше б сказала, що здійснилася кара Божа. За сто-двісті років ми все повернемо.

— Та ті вантажівки й за двісті років нікуди не дінуться.

— Ні, однак дороги не стане. Ті машини стоятимуть посеред поля чи лісу, а крізь їхні шини проростуть шолудивник та черевички королеви. То будуть уже не вантажівки, а залишки старовини.

— Гадаю, ти помиляєшся.

— Чому?

— Бо ми шукаємо інших людей, — сказав Ларрі. — І нащо ми це робимо?

Вона замислено глянула на нього.

— Ну… бо так треба. Люди не можуть без інших людей. Хіба ти цього не відчув? Коли їхав сам?

— Так, — кивнув він. — Коли ти сам, починаєш казитися від самотності. А коли з кимось, починаєш казитися від товариства. Коли ми збираємося разом, то будуємо довжелезні ряди літніх котеджів, а по суботах мочимо один одного в барах.

Ларрі засміявся. То був жорсткий, невеселий, позбавлений гумору звук. Він іще довго висів у безлюдній тиші.

— Цьому нема як зарадити. Ми все одно що впіймані всередину яйця. Рушаймо. Інакше Джо добряче від нас відірветься.