Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

— Ні, — озвалася Надін. — Не думаю.

———

Ларрі прокинувся серед ночі й припіднявся на лікті. Надін виднілася за кілька метрів невиразним жіночим силуетом під трьома ковдрами. Навпроти біля згаслого вогнища лежав Джо. Він також накрився кількома покривалами, однак з-під них стирчала його голова. У роті він тримав великий палець. Півзігнутими ногами Джо стискав «Ґібсон». Вільну руку він перекинув через гриф гітари. Ларрі зачаровано дивився на нього. Він забрав у хлопця ніж і викинув його, натомість той узяв собі гітару. Добре. Нехай. Ларрі подумав, що гітарою нікого не заріжеш, хоча за бажання можна поштрикати когось грифом. Він улігся назад і заснув.

———

Коли він прокинувся наступного ранку, Джо вже сидів на камені, спустивши босі ноги до прибою, та грав на гітарі «Блюз Саллі Фресно». Гра звучала вже краще. За двадцять хвилин прокинулася Надін. Вона усміхнулася до нього яскравою усмішкою. Ларрі подумав, яка ж вона гарна, і в голові зринув рядок з однієї пісні Чака Беррі: «Надін, люба, це ти?»[285]

— Подивімося, що в нас на сніданок, — промовив він.

Ларрі розклав вогнище, і вони підсіли до вогню, щоб вигнати з кісток нічний холод. Надін скип’ятила вівсянку із сухим молоком, і вони запили її міцним чаєм, завареним у бляшанці, як справжні бомжі. Джо снідав, тримаючи «Ґібсон» на колінах. Двічі Ларрі ловив себе на тому, що усміхається з цього видива, і подумав, що неможливо ненавидіти того, хто любить гітару.

———

Вони поїхали на схід, рухаючись трасою 1. Джо їхав розділовою смугою та інколи виривався й на милю вперед. Якось вони наздогнали його, а він ішов узбіччям, вів велосипед і в чудернацький спосіб ласував ожиною — підкидав ягоду, ловив її ротом і ніколи не промахувався. За годину по тому вони побачили Джо на пам’ятнику Війни за незалежність — він сидів зверху та грав на гітарі «Джима Денді».

За кілька хвилин до одинадцятої вони під’їхали до чудернацького блокпоста, якраз на межі містечка під назвою Оґанквіт. Від узбіччя до узбіччя дорогу їм перегородили три яскраво-помаранчеві сміттєвози. У кузові однієї вантажівки лежало покльоване воронням тіло, що колись було чоловіком. Останні десять днів стояла страшна спека, і вона зробила свою справу — там, де труп не вкривав одяг, було видно живе місиво з білих личинок.

Надін відвернулася.

— Де Джо? — спитала вона.

— Не знаю. Десь попереду.

— Сподіваюся, він цього не бачив. Чи бачив, як гадаєш?

— Можливо, — сказав Ларрі.

Він уже міркував над тим, чому така магістраль, як траса 1, порожня від самого Веллса: дорогою їм трапилося не більш ніж дві дюжини автівок. Тепер він усе зрозумів. Шлях було перекрито. Певне, на іншому боці міста вони побачать скупчення сотень, а то й тисяч машин. Ларрі знав, як вона піклується про Джо. Краще вберегти хлопчика від такого страхіття.

— Навіщо вони заблокували дорогу? — спитала Надін. — Для чого вони це зробили?

— Певне, хотіли зберегти в місті карантин. Гадаю, на тому кінці ми натрапимо на ще один затор.

— Там тільки один труп?

Ларрі поставив велосипед і зазирнув до кузова.