Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

Та він нічого не сказав. Сталося те, що сталося, і його дії були цілком зрозумілі. Ларрі поглянув донизу й засумнівався, що все це сталося з провини хлопця: пацан безутішно скрутився, обхопивши коліна й застромивши до рота великий палець. І все могло б скінчитися значно гірше — хтось із них міг бути мертвим або серйозно пораненим.

Тож Ларрі нічого не сказав. Він зустрівся поглядом із лагідними очима незнайомки й подумав: «Гадаю, я змінився. Та не знаю, як і наскільки». Він зловив себе на тому, що згадує одну історію, яку йому розповів Баррі Ґріґ. Ішлося про ритм-гітариста з Лос-Анджелеса — чоловіка на ім’я Джорі Бейкер. Він ніколи не спізнювався, не пропускав репетицій і не пройобував прослуховувань. Джорі був не з тих, хто впадає в око, — не такий викаблучник, як Ангус Янг чи Едді Ван Гален, — та свою справу знав. Баррі розказував, що колись Джорі рулив у гурті під назвою «Спаркс», і всі гадали, що того року вони таки прорвуться. Звучали вони, як ранній «Кріденс», — лабали жорсткий і потужний гітарний рок-н-рол. Джорі Бейкер написав більшість пісень та виконував усі вокальні партії. А далі… аварія, поламані кістки, наркота в лікарні. Багато наркоти. Він виписався так, як співалося в пісні Джона Прайна, — зі сталевою пластиною в голові та потворною залежністю на горбі[277]. З демеролу він пересів на героїн. Кілька разів попадався. За деякий час Джорі перетворився на звичайного вуличного наркошу з тремтячими руками, який циганив копійки на автовокзалі та зависав на Стрипі[278]. А тоді минуло вісімнадцять місяців, і він якимсь чудом очистився. Дурману більше не чіпав, та старий Джорі помер. Він уже ніде не рулив, хоч і однаково ніколи не спізнювався, не пропускав репетицій і не пройобував прослуховувань. Джорі говорив мало, однак траса з червоних цяток зникла зі шкіри його лівої руки. «Він вийшов на тому боці», — сказав Баррі Ґріґ. І все. Ніхто тобі не скаже, що відбувається на шляху від старого до нового «я». Ніхто не намалює мапу того самотнього й тужливого району пекла. Ніхто не пояснить системи, за якою відбуваються такі зміни. Ти просто… виходиш на іншому боці.

Або губишся по дорозі.

«Якимсь чином я змінився, — подумалося Ларрі. — Я також вийшов на іншому боці».

— Мене звіть Надін Кросс, — сказала жінка. — А це Джо.

— Ларрі Андервуд.

— Приємно познайомитися.

Вони потиснули одне одному руки, кволо всміхаючись з абсурдності самої ситуації.

— Пройдімося до дороги, — мовила Надін.

Вони рушили пліч-о-пліч, і за кілька кроків Ларрі озирнувся на Джо — хлопчик сидів у тій самій позі, ніби й не помітив, що їх уже не було поряд.

— Він сам прийде, — сказала Надін.

— Ви певні?

— Цілком.

Коли вони підійшли до щебеневого узбіччя траси, вона зашпортнулась, і Ларрі підхопив її під руку. Надін глянула на нього вдячними очима.

— Ви не проти, якщо ми присядемо? — спитала вона.

— Аж ніяк.

Вони сіли на асфальті обличчям одне до одного. За хвилину Джо підвівся й почвалав до них, дивлячись собі під ноги. Він сів неподалік. Ларрі насторожено глянув на нього, а тоді звернув очі до Надін Кросс.

— Отже, то ви двоє за мною стежили.

— Ви здогадалися? Так. Я так і думала.

— І довго мене переслідували?