Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

— Я не знав твого другого імені, — сказав Гарольд вибачливим тоном.

— Та нічого, — озвалася Френ, не зводячи очей із напису — перший рядок був написаний якраз під віконцем на даху, а останній, з її ім’ям та прізвищем, саме над ринвою. — Як ти примудрився написати останній рядок?

— Це було нескладно, — сором’язливо відповів він. — Трохи ногами в повітрі погойдав, то й усе.

— Ох, Гарольде. Міг би й без мене підписатися.

— Але ж ми команда, — сказав він, а тоді полохливо глянув на неї. — Чи не так?

— Гадаю, що так… якщо ти не вб’єшся. Зголоднів?

Він усміхнувся на всі зуби.

— Як вовк.

— Тоді ходімо їсти. А ще змащу твої опіки дитячою олійкою. Гарольде, хочеш чи ні, а доведеться носити футболку. На спині ти сьогодні вже не поспиш.

— Спатиму, як дитина, — усміхнувся до неї Гарольд.

Френ усміхнулась у відповідь. Вони повечеряли консервами та запили їх «Кул-ейдом» (його замішала Френ, тож напій був із цукром), а пізніше, коли почало сутеніти, Гарольд прийшов до дому Ґолдсмітів та приніс щось під пахвою.

— Це належало Емі, — сказав він. — Знайшов його на горищі. Здається, батьки зробили їй подарунок, коли вона закінчила середню школу. Навіть не знаю, чи він досі працює, та я взяв батарейки в госптоварах.

Гарольд поплескав по кишені, з якої випирали батарейки «ЕверРеді».

То був портативний фонограф із пластиковою кришкою — того штибу, що випускали для тринадцяти-чотирнадцятирічних дівчаток, щоб вони могли брати їх із собою на пляжні вечірки чи пікніки. Такі фонографи робили під сингли-сорокап’ятки, які видавали Осмонди, Ліф Ґерретт, Джон Траволта й Шон Кессіді. Френ дивилася на апарат і відчувала, як на очі набігають сльози.

— Ну, — мовила вона, — перевіримо.

Фонограф працював. Тож вони поставили його на журнальний столик, сіли по різні боки дивана, що стояв навпроти, і майже чотири години слухали, як музика мертвого світу сповнює теплу ніч, і їхні обличчя світилися мовчазним і тужливим зачудуванням.

Розділ 37

Спершу Стю сприймав той звук як належне — звичайна річ для яскравого літнього ранку. Він щойно пройшов місто Саут-Райґейт, штат Нью-Гемпшир, і тепер шосе зміїлося красивою сільською місцевістю. З обох боків нависали в’язи, і дорога була всіяна рухливими плямами-монетами сонячного світла. Обабіч росли густі кущі пістрявого сумаху, блакитно-сірого ялівцю та ще багато кущів, назв яких Стю не знав. Така ряснота досі здавалася дивом: його очі звикли до східного Техасу, чия придорожня флора не могла дорівнятися до подібного розмаю. Ліворуч із кущів іноді проглядав старовинний мур, а праворуч жебонів невеличкий струмок, який весело ніс свої води на схід. Подеколи в кущах шаруділи тварини (учора на дорозі йому зустрілася величенька олениця, яка стояла на білій розділовій смузі траси 302 й принюхувалася до вранішнього повітря — від того видива він аж закляк на місці), пронизливо кричали птахи. І собачий гавкіт прозвучав на цьому тлі як щось цілком природне.

Він пройшов іще з милю, доки йому спало на думку, що той гавкіт (судячи зі звуку, пес був уже ближче) міг виявитися чимось незвичайним. Відтоді, як він полишив Стовінгтон, йому трапилося чимало дохлих псів, та живих він іще не бачив. Ну, подумав Стю, грип убив більшість людей, однак не всіх. Очевидно, так само і з собаками: більшість сконала, та не всі. Напевне, тепер та тварина ставитиметься до людей дуже сторожко. Найімовірніше, почувши його, сховається в кущі та заливатиметься гавкотом, аж доки він не полишить її територію.

Стю дістав носовички з-під лямок наплічника з рефлекторними вставками, склав їх наново й повернув на місце. Він ішов у новеньких черевиках «Джорджія джаєнтс», але за три дні ходьби вони позбулися свого лоску. На голові в нього хвацько сидів повстяний капелюх, червоний і крислатий. На плечі висів армійський карабін. Стю не думав, що натрапить на мародерів, однак гадав, що зайвою зброя не буде. Може, уполює собі звірину. Ну, учора йому трапилася свіжина, ще жива й на копитах, та він так зрадів тому видиву, що про їжу навіть не подумав.