Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

— От я дурень. Могли б і за їжею випити.

— Пиво від цього не скисло, — сказав Стю та висмикнув з упаковки одну бляшанку. — Дякую.

Вони потягнули за вушка, і Бейтман підняв свою бляшанку.

— Стю, за нас. Щоб жилося щасливо, спокійно й без болю в спині.

— Амінь.

Вони стукнулися бляшанками й випили. Стю подумалося, що ніколи ковток пива не смакував так гарно, і, певне, це вже не повториться.

— А ти словами не розкидаєшся, — зауважив Бейтман. — Сподіваюся, тобі не здається, наче я, так би мовити, танцюю на могилі колишнього світу.

— Ні, — відповів Стю.

— Я упереджено ставився до світу, — сказав Бейтман. — Спокійно це визнаю. Протягом останньої четверті двадцятого століття цей світ здавався мені чимсь таким, як вісімдесятирічний дід, який помирає від раку товстого кишечнику. Кажуть, що ця хвороба уражає всіх жителів Заходу, коли століття добігає кінця. Століття будь-яке, не тільки наше. Ми замотуємося в скорботні балахони й тиняємося, волаючи «горе тобі, о Єрусалиме»… або ж у нашому випадку «о Клівленде». Люди сіпались у танці святого Віта наприкінці п’ятнадцятого століття[198]. Бубонна чума — так звана «чорна смерть» — спустошила Європу під кінець чотирнадцятого[199]. Коклюш вигулькнув під кінець сімнадцятого, а перші спалахи грипу були зареєстровані наприкінці дев’ятнадцятого[200]. Ми так звикли до грипу, — для нас він усе одно що звичайна застуда, так? — що здається, ніби ніхто, крім істориків, не знає або не в курсі, що сто років тому його навіть не існувало. Зазвичай протягом останніх трьох десятиріч будь-якого століття висовуються оті релігійні фанатики й розмахують фактами, які вказують на те, що на порозі Армагеддон. Звісно, таких маніяків завжди чимало, та їхні полки розростаються лише під кінець століть… і дуже багато людей сприймають їх цілком серйозно. З’являються чудовиська. Аттіла, Чингісхан, Джек-різник, Ліззі Борден[201]. А ще можна згадати наших сучасників: Чарльза Менсона, Річарда Спека й Теда Банді. І деякі диваки говорять, що людині Заходу необхідно періодично промивати кишки, робити чистку, тож усілякі катаклізми трапляються саме наприкінці століть, щоб народ зустрів нову сотню років очищеним та сповненим оптимізму. А от нам поставили суперклізму, і, якщо подумати, усе стає цілком зрозумілим. Урешті-решт, цього разу закінчується не якесь там сторіччя. Наближається геть нове тисячоліття.

На кілька секунд Бейтман замислився.

— Послухав себе і вирішив, що я таки танцюю на могилі колишнього світу. Будете ще пива?

Стю взяв іще одну бляшанку й помізкував над словами Бейтмана.

— Це не кінець світу, — врешті мовив він. — Принаймні я так не думаю. Радше це… антракт.

— Влучно. Гарно сказав. Якщо не заперечуєте, я б сів за малюнок.

— Давайте.

— А інші собаки вам траплялися? — запитав Бейтман, побачивши, як через дорогу до них радісно біжить Коджак.

— Ні.

— І я не бачив. Ви єдина людина, яку я бачу за останній час, та й собаки, крім Коджака, не стрічалися.

— Якщо він вижив, знайдуться й інші.

— Звучить не надто науково, — усміхнувся Бейтман. — Що ви за американець? Покажи мені другого собаку, бажано сучку, і я прийму твою тезу щодо того, що десь є й третій. Та не варто показувати одного пса й казати, що має бути другий. Так не пройде.