Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

— Ви з півдня, так?

— Зі східного Техасу.

— Прийміть мої вибачення, людино зі сходу, — Бейтман захихотів із власних слів та повернувся до своєї картини — пріснуватої акварелі з лісом, що ріс по інший бік дороги.

— На вашому місці я б не сідав на табурет, — сказав Стю.

— Чорт, авжеж! Було б горе штанам.

Він змінив курс та рушив до краю невеликої галявини. Стю побачив, що в тіні там стоїть біло-помаранчевий кулер. Зверху лежало щось подібне до білого рядна для пікніків. Бейтман розгорнув його, і Стю побачив, що не помилився.

— Колись це належало баптистській церкві Божої благодаті у Вудсвіллі, — сказав Бейтман. — Та я його визволив. Гадаю, баптисти за ним не сумуватимуть. Вони всі повернулися додому, до Ісуса. Принаймні всі вудсвілльські баптисти. Тепер вони можуть причащатися без посередників. Та гадаю, що рай сильно розчарує наших святенників. Хіба що тамошнє керівництво дозволить їм дивитися телевізор — певне, там це буде зватися «раєвізором». Вони ж не можуть без Джеррі Фолвелла[196] та Джека Ван Імпа[197]. А в нас тут натомість язичницьке єднання з природою. Коджаку, ану не наступати на скатертину. Самоконтроль, завжди пам’ятай про нього, собачко. У всьому, що робиш, самоконтроль має бути твоїм запобіжником. Містере Редман, як ви дивитеся на те, щоб перейти через дорогу та вимити руки?

— Звіть мене Стю.

— Гаразд, без проблем.

Вони перейшли через дорогу й вмилися холодною чистою водою. Стю почувався щасливим. Зустріч саме з цим чоловіком здавалася йому дуже вчасною. Коджак похлебтав води трохи нижче за течією, а тоді щасливо загавкотів і кинувся в гущавину. Він наполохав фазана, і, коли переляканий птах вилетів із кущів, Стю здивовано подумав, що все може бути добре. Справді може.

———

Йому не дуже сподобався кав’яр (смакував як рибний холодець), та в Бейтмана були ще й пепероні, салямі, дві бляшанки сардин, трохи підв’ялих яблук і велика коробка з інжирними батончиками «Кіблер». «Інжирні батончики надзвичайно корисні для травлення», — зауважив Бейтман. Відтоді, як Стю вибрався зі Стовінгтона, живіт його зовсім не турбував, та йому подобались інжирні батончики, і він з’їв їх із півдюжини. Та й усього іншого теж добряче нам’яв.

За їжею, яку вони закусювали солоними крекерами, Бейтман розповів Стю, що він був доцентом на кафедрі соціології при Вудсвілльському технікумі. З його слів, Вудсвілль являв собою невелике містечко («Знане своїм технікумом та чотирма заправками», — сказав Бейтман), розташоване за шість миль від них. Його дружина померла десять років тому. Дітей вони не мали. Більшість колег просто не звертали на нього уваги, і він платив їм тією ж монетою.

— Вони вважали мене психом, — сказав він. — Однак висока вірогідність того, що вони мають рацію, не покращила наших стосунків.

Епідемію супергрипу він зустрів байдуже, бо нарешті в нього з’явилася можливість здійснити давню мрію — вийти на пенсію та повноцінно зайнятися малюванням.

— Я жахливий художник, просто жахливий. Та тішу себе думкою, що цього липня ніхто на всій планеті не малює кращих пейзажів, ніж Ґлендон Пекод Бейтман — бакалавр і магістр образотворчих мистецтв, заслужений художник США. Дешевий нарцисизм, та що є, тим і раді, — говорив він, ділячи десерт, фунтовий торт «Сара Лі».

Він подав Стю паперову тарілку з його шматком.

— А Коджак був вашим псом ще до епідемії?

— Ні. Був би чудернацький збіг, правда? Гадаю, Коджак належав комусь із місцевих. Я його інколи бачив, та клички не знав, тож дозволив собі наректи його по-своєму. Він ніби й не проти. Перепрошую, Стю, я на хвилинку.

Він швиденько рушив через дорогу, і Стю почув плюскіт води. За хвилину Бейтман повернувся — ішов із підкоченими до колін штаньми, а в руках тримав по упаковці пива «Нарраґансетт».