Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

Його обличчя просвітліло. На секунду Френ здалося, що зараз Гарольд її поцілує, і, певне, у ту блискучу мить вона б це дозволила, та тоді час пішов собі далі. І, згадуючи, вона раділа, що цього не сталося.

———

В атласі відстань можна було відміряти пальцями, і все здавалося доволі простим. Трасою 1 до I-95[192], I-95 — до 302, а тоді 302-ю на північний захід, крізь приозерні містечка західного Мейну, тією ж дорогою — димоходом Нью-Гемпширу[193], а тоді до Вермонту. Стовінгтон був лише за тридцять миль на захід від Берра, і дістатися до нього можна було вермонтською трасою 61 або I-89.

— І скільки ж це буде разом? — запитала Френ.

Гарольд дістав лінійку, поміряв, а тоді звірився зі шкалою миляжу.

— Ти не повіриш, — похмуро сказав він.

— Що там? Сто миль?

— Понад три сотні.

— О Боже, — зітхнула Френ. — Це нищить мою ідею. Я десь читала, що можна пройти більшість штатів Нової Англії лише за день.

— Це облуда, — мовив Гарольд своїм найученішим голосом. — Так, можна пройти чотирма штатами — Коннектикутом, Род- Айлендом, Массачусетсом і перетнути межу Вермонту — за двадцять чотири години, і то все потрібно зробити як слід. Однак це схоже на загадку з двома переплетеними цвяхами — якщо знаєш як, то розчепиш, а як ні, то нічого не вийде.

— Звідки ж ти такого набрався, га? — Френ була вражена.

— З «Книги рекордів Ґіннесса», — презирливо бовкнув він. — Також відомої як «Домашня “Біблія” юних оґанквітців». Насправді я думав про велосипеди. Або ж… ну, не знаю… можна взяти по скутеру.

— Гарольде, ти геній, — урочисто виголосила Френ.

Гарольд кашлянув і зашарівся: йому це полестило.

— Завтра вранці можемо доїхати на велосипедах до Веллса. Там є салон «Хонди»… Френ, ти їздила на їхніх скутерах?

— Навчуся, якщо сильно не гнатимемо.

— О, їхати швидко було б нерозумно, — серйозно сказав Гарольд. — Ніколи не знаєш — раптом за крутим поворотом поперек дороги стоять розбиті автомобілі?

— Так, таке не вгадати. Та нащо чекати до завтра? Чом би й сьогодні не вирушити?

— Ну, зараз уже за другу. Далі Веллса ми не заїдемо, до того ж потрібно знайти собі належний одяг. Краще зробити це тут, в Оґанквіті, бо ми знаємо, що де розташоване. І, звісно ж, нам потрібна зброя.

От дивина: щойно Гарольд промовив останнє слово, Френні згадала про дитину.