Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

— Ходімо, — радісно мовив він.

За шістдесят кроків вони наштовхнулися на нові трупи — то все були солдати. Вони їх переступили.

— Нащо їм було ізолювати Нью-Йорк? — запитала Рита. — Хіба що… Ларрі, може, це сталося тільки в Нью-Йорку!

— Я так не думаю, — сказав він, та все одно відчув дотик ірраціональної надії.

Вони пішли швидше. Паща тунелю була просто попереду. Її блокували дві величезні військові вантажівки, що стояли ніс у ніс. Там, де хідник спускався до виходу, лежали ще кілька трупів. Ваговози закривали майже весь прохід, і, якби їх там не було, Ларрі з Ритою помітили б світло значно раніше. Вони вилізли на бампери вантажівок і протиснулися між машин. Рита не зазирнула досередини, а от Ларрі подивився. Там лежали напівзібраний автомат на тринозі, коробки з набоями та контейнери з речовиною, яка могла бути сльозогінним газом. І ще три трупи.

Щойно вони опинилися зовні, їх оповив зволожений дощем вітер, і Ларрі подумав, що його чудовий, свіжий запах виправдовує всі жахіття. Він сказав про це Риті. Вона кивнула й прихилилася головою до його плеча.

— Однак я б не повернулася туди навіть за мільйон доларів, — зауважила Рита.

— За кілька років ми будемо користуватися грошима замість туалетного паперу, — відказав Ларрі. — Тож не будемо про них.

— Але ти певний, що…

— Що це трапилося не тільки в Нью-Йорку? — Він показав пальцем. — Дивись.

Пропускні будки стояли порожніми. Середня перетворилася на купу битого скла. Дорожні смуги, що вели на захід, були вільні аж до обрію, а зустрічні — ті, що вели до міста, яке вони щойно полишили, — загатили нерухомі автівки. На узбіччі лежала неохайно накидана купа мерців, і її пильнували кілька чайок.

— О Господи милосердний, — простогнала вона.

— До Нью-Йорка хотіло потрапити стільки ж людей, скільки й намагалося з нього втекти. Не знаю, для чого взагалі було ставити блокпост із боку Джерсі. Певне, вони й самі не знали. Якийсь розумник вирішив поганяти підлеглих, створити видимість роботи…

Рита сіла на дорогу й заплакала.

— Не треба, — сказав Ларрі.

Він опустився навколішки біля неї. Пережите в тунелі ще не вивітрилося з голови, і він не міг злитися на цю бідолашну жінку.

— Рито, усе гаразд.

— Що гаразд? — рюмсала вона. — Що гаразд? Бодай щось гаразд?

— Хай там як, а ми вибралися. Це вже щось. І ще свіже повітря. Правду кажучи, Нью-Джерсі ще ніколи не пахнув так добре.

Ці слова заробили йому кволу усмішку. Ларрі глянув на подряпини, які лишили на її щоці та скроні скалки кахлів.