Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

До нього знову долинуло шаркання, уже трохи ближче, та було важко сказати наскільки. Хтось ішов по його душу, і охоплений жахом розум показав Ларрі солдата з перерізаним горлом — живий мрець повільно чвалав до нього в пітьмі…

Почувся ще один тихий крок.

Ларрі згадав про гвинтівку. Він приставив приклáд до плеча й почав тиснути на курок. У замкненому просторі прогриміли оглушливі постріли. Він закричав, та його заглушило ревіння порохових вибухів. Вогонь бризкав із дула «вінчестера», і спалахи вихоплювали з темряви обриси кахлів і завмерлих потоків машин — вони блимали перед його очима низкою чорно-білих світлин. Рикошет вищав, наче банші. Гвинтівка знову й знову лупила його по плечу, доки воно не заніміло. Віддача розвернула Ларрі, і тепер він стріляв уже над дорогою, а не хідником, та все одно не міг спинитися. Його палець працював сам по собі, і навіть коли ударник заклацав ухолосту, Ларрі продовжував сіпати спусковий гачок.

Луна котилася тунелем. Яскраві залишкові зображення зависли перед очима в потрійній експозиції. У повітрі стояв запах кордиту, у грудях свистіло, та Ларрі цього майже не помічав.

Стискаючи гвинтівку, він знову розвернувся, та цього разу на екрані його уяви з’явилися вже не солдати в стерильних костюмах, як зі «Штаму “Андромеда”»[186], а морлоки — такі, якими їх зобразили на сторінках комікс-адаптації «Машини часу» Г. Дж. Веллса від «Класик комікс»[187]: згорблені сліпі істоти, що вилазили з підземель, у яких без упину гули потужні машини.

Ларрі почав пробиратися через барикаду з м’яких непорушних тіл. Він зашпортувався, хапався за поручні, однак чвалав далі. Нога провалилася в якесь слизьке місиво, і з’явився гнилий, насичений газами сморід, однак він не зважав. Ларрі хапав ротом повітря й сунув далі.

А тоді в темряві позаду нього злинув крик, і він закляк на місці. «Ларрі! О, Ларрі, заради Бога!..» — котився тунелем відчайдушний, жалюгідний, напівбожевільний лемент.

То була Рита Блейкмур.

Він розвернувся. Тепер чувся вже плач — ридання, що сповнило тунель свіжим відлунням. Раптом Ларрі захотілося піти собі далі й полишити її. Урешті-решт Рита знайде вихід, тож нащо морочитися? Та він опанував себе й гукнув:

— Рито! Стій де стоїш! Чуєш мене?

Плач не вщухав.

Відразливо скривившись, він затамував подих і почав пробиратися по трупах назад. Ларрі ступив на бетон і побіг до неї. Через те, як спотворювали луну стіни тунелю, було важко прикинути відстань, і він мало не збив Риту з ніг.

— Ларрі…

Вона кинулася на нього та так сильно вчепилася за його шию, ніби прагнула задушити. Крізь блузку чулося, як навіжено стугонить її серце.

— Ларрі, Ларрі, не кидай мене, не кидай мене в пітьмі…

— Не кину. — Він міцно її обійняв. — З тобою все добре? Я тебе… не поранив?

— Ні… почула, як дмухнуло… одна пролетіла так близько, що я це відчула… і скалки… мабуть, від кахлів… в обличчя… порізали обличчя…

— О Господи, Рито, я ж не знав. Я тут мало не здурів. Ця темрява… І я загубив запальничку… Треба було гукнути. Я ж міг тебе вбити, — сказав він, і до нього все дійшло. — Я міг тебе вбити, — вражено повторив він це одкровення.

— Я не була певна, що то ти. Коли ти спустився до тунелю, я зайшла до будинку. А тоді ти повернувся, почав кликати, і ще трохи… та не змогла… а тоді пішов дощ, і з’явилося двоє чоловіків… гадаю, шукали нас… чи мене. Тож я сиділа на місці, і коли вони зникли, я подумала, що вони могли бути там, могли зачаїтися або нишпорити навколо й шукати мене, і я не наважувалася вийти, та тоді я подумала, що ти переберешся на той бік, і я тебе більше ніколи не побачу… тож я… я… Ларрі, ти мене не полишиш? Не кинеш мене?

— Ні, — сказав він.