Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

— Гарольде, припини. Я знаю, як тобі зараз.

Він ошелешено витріщився на неї.

— Знаєш?.. — Гарольд похитав головою. — Ні, цього не може бути.

— Пам’ятаєш, як ти приходив до мене? Коли я могилу копала? Я тоді мало не здуріла. Забувала, чим займалася. Хотіла посмажити картоплі й мало дім не спалила. Тож якщо тобі кращає, коли косиш моріжок, — чудово. Однак ти згориш, якщо коситимеш у самих плавках. Ти вже добряче обпікся, — критично зауважила вона, глянувши на його плечі.

Задля ввічливості вона сьорбнула того бридкого «Кул-ейду».

Гарольд витер рота.

— Вони мені навіть не дуже подобалися, — мовив він. — Та здавалося, що відчуття горя однаково з’явиться. Це як із сечовим міхуром: як повний — справляєш потребу. Тож якщо помирає близький родич, тебе має вхопити горе.

Вона кивнула — порівняння дивне, однак влучне.

— Мати завжди захоплювалась Емі. Була її товаришкою, — по-дитячому скиглив він, сам не усвідомлюючи, як жалюгідно це виглядає. — А батька я просто жахав.

Френ розуміла, чого так. Бред Лодер був кремезним, м’язистим чоловіком, який працював начальником на суконній фабриці в Кенненбанку. Певне, він навіть не знав, що й думати про свого гладкого, дивакуватого сина. І як він його взагалі породив?

— Одного разу він відвів мене вбік, — вів далі Гарольд, — і спитав, чи я часом не педик. Саме так і спитав. Я перелякався й заплакав, а він ляснув мене по обличчю та сказав, що як буду таким клятим розмазнею, то мені краще негайно вшиватися з міста. А Емі… гадаю, можна спокійно твердити, що їй було начхати. Соромив її в очах друзів. Як приводила їх, ставилася до мене так, наче я був чимсь на кшталт брудної кімнати.

Пересиливши себе, Френні допила «Кул-ейд».

— Тож коли їх не стало, мені було байдуже. Думав, зі мною щось не те. «Горе не рефлекс», — заспокоював я себе. Та вийшло, що сам себе ошукав. З кожним днем мені бракувало їх дедалі більше. Насамперед матері. Якби ж я міг її просто побачити… коли я потребував мами, поряд її не було… вона була надто зайнята — робила щось для Емі чи з Емі, однак ніколи мене не кривдила. Тож коли цього ранку в мене з’явилися такі думки, я вирішив підстригти моріжок. Щоб викинути це з голови. Та не вийшло. Я почав косити траву дедалі швидше… наче хотів перегнати смуток… а тоді ти прийшла. Френ, я виглядав так само божевільно, як почувався?

Вона потяглася до Гарольда й торкнулася його руки.

— Гарольде, у твоїх почуттях немає нічого неприродного.

— Ти певна? — Він знову глянув на неї великими дитячими очима.

— Так.

— Ти будеш моїм другом?

— Так.

— Слава Богу, — сказав він. — Слава Богу…