Розділ «Протистояння. Том 1 : роман / Стівен Кінг»

Довгими днями (скільки було тих днів? хто міг сказати напевне? тільки не Сміттєбак, це точно) Дональд Мервін Елберт — відомий серед тих, хто ділив із ним похмуре й заплутане шкільне минуле, як Чувак-Сміттєбак — блукав вулицями Повтенвілля, штат Індіана, кривився, дослухаючись до голосів, що звучали в його голові, ухилявся й затулявся від пожбуреного привидами каміння.

Гей, Сміттєбаче!

Гей, Чуваче-Сміттєбаче, зараз я в тобі покопирсаюся! Що, підпалив кілька вогників цього тижня?

Що сказала стара тітонька Семпл, коли спалахнув її пенсійний чек, га, Сміттєбаче?

Гей, дитя зі сміття, купиш трохи гасу?

То як, Сміттяче, сподобалася шокова терапія в Терр-От?

Сміття…

…гей, Сміттєбаче…

Іноді він знав, що ті голоси несправжні, та іноді волав до них, щоб замовкли, а тоді усвідомлював, що єдиним звуком є його власний голос, який відлунює від будинків і вітрин, відскакує від шлакоблочних стін автомийки «Скрабба-Дабба», у якій він раніше працював, а тепер, уранці 30 червня, сидів та їв великий кособокий сендвіч з арахісовим маслом, желе, помідорами та гірчицею «Ґалденз Дьябло». Жодних голосів, окрім його власного: він бився в житлові будинки та крамниці, і його відсилали назад, наче небажаного гостя, тож він повертався до вух Чувака-Сміттєбака. Бо якимсь дивом Повтенвілль спорожнів. Усі його мешканці кудись поділися… Правда? Люди завжди казали, що він несповна розуму, і саме так міг подумати божевільний — що єдиною живою душею в його рідному місті є він сам. Та погляд повсякчас вертався до велетенських білих та круглих нафтових цистерн, що бовваніли над горизонтом, наче низькі хмари. Вони стояли між Повтенвіллем і дорогою до Ґері й Чикаґо, і Сміттєбак знав, чого хоче, йому це не снилося. Бажання було кепським, та воно йому не примарилось, і він знав, що не зможе із собою нічого вдіяти.

Пальчики обпалив, Сміттяче?

Гей, Чуваче-Сміттєбаче, хіба ти не чув, що від забавок із вогнем дзюрять у ліжко?

Повз нього щось просвистіло. Він схлипнув і затулився руками, впустивши сендвіч у пилюку й втягнувши голову в плечі, та йому здалося — нікого й нічого. За шлакоблочною стіною автомийки тяглася штатна автострада 130, що вела до Ґері, і величезні цистерни компанії «Чірі Ойл» стояли якраз біля дороги. Пускаючи сльози, Чувак-Сміттєбак підняв запилюжений сендвіч, змахнув із нього сірий бруд і взявся доїдати.

Та хіба то самі сни? Самі фантазії? Колись у нього був батько, та шериф уколошкав його просто на вулиці, якраз навпроти методистської церкви, і Дональдові довелося жити з цим усе життя.

Гей, Сміттєбаче, ти знав, що шериф Ґрілі пристрелив твого старого, як скаженого пса, знав це, дурко йобане?

Його батько сидів у барі «В О’Тула». Почалася сварка. Венделл Елберт мав пістолета, і він застрелив бармена, а тоді пішов додому й убив двох старших братів і сестру Сміттєбака. О, Венделл Елберт був дивним та запальним мужиком, і схиблюватися він почав уже давненько — це підтвердив би кожен повтенвіллець (і додав би: який батько, такий син). Він би й матір Сміттєбака вбив, однак Саллі Елберт із лементом вискочила на вулицю, прихопивши п’ятирічного Дональда, якого потім прозвуть Чуваком-Сміттєбаком. Венделл Елберт стояв на сходинках ґанку й стріляв їм услід. Кулі свистіли й відскакували від асфальту, і на останньому пострілі дешевий пістолет, який Венделл придбав у Чикаґо, у ніґера в барі на Стейт-стрит, вибухнув у його руці. Шрапнель зчесала йому майже все обличчя. Засліплений кров’ю, він почвалав вулицею, горлаючи та розмахуючи рештками дешевого пістолета, ствол якого розквітнув, наче кінчик сигари фокусника, і коли він дістався до методистської церкви, на вулиці з’явилася єдина патрульна автівка Повтенвілля, і шериф Ґрілі наказав йому зупинитися й кинути зброю. Натомість Венделл Елберт наставив залишки своєї дешевої цяцьки на шерифа, і Ґрілі або не помітив, або не захотів помічати, що ствол зброї луснув, однаково: він вихопив обидва пістолі й зробив із Венделла Елберта решето.

Гей, Сміття, а ХЕРА собі ще не підсмажив?

Він роззирнувся в пошуках мовця. Скидалося на голос Карлі Єйтса чи одного з його посіпак, та Карлі вже виріс, і він також.

Може, він знову міг стати Доном Елбертом, а не Чуваком-Сміттєбаком, так само як Карлі став Карлом Єйтсом, продавцем «плімутів» і «крайслерів» у місцевому салоні Стаута. От тільки Карл Єйтс помер, усі померли, і Сміттєбакові було вже запізно кимось ставати.

———

І він уже не сидів, притулившись до стіни автомийки, а був десь за милю від міста — крокував трасою 130 на північний захід, і Повтенвілль тягся внизу, наче модель дитячої залізниці в масштабі «H0»[170]. Цистерни височіли лише за півмилі від нього, і в одній руці він ніс набір інструментів, а в другій — каністру з бензином.