Розділ «Йозеф Рот Йов. Фальшива вага»

«Каптурак був у Менделя Зинґера! — кричали люди в містечку. — Мендель їде до Америки».

І справді, подорож Менделя Зинґера до Америки вже почалася. Всі люди давали йому поради проти морської хвороби. З'явилося декілька покупців оглянути Менделеву хату. Давали за неї тисячу рублів, суму, за яку Дебора віддала би п'ять років життя.

Але Мендель Зинґер сказав: «Ти ж знаєш, Деборо, що Менухим залишається? В кого він лишиться? Наступного місяця Біллес видає доньку за музиканта Фоґля. Доки в них народиться своя дитина, молодята могли б утримувати Менухима. За це ми дамо їм житло і не візьмемо грошей».

«А для тебе вже вирішена справа, що Менухим залишається? Та ж до нашого від'їзду ще найменше кілька тижнів, за той час Господь напевно сотворить чудо».

«Коли Господь захоче сотворити чудо, — відказав Мендель, — то не стане тебе попереджати. Треба сподіватися. Якщо не поїдемо до Америки, станеться лихо з Міріям. Якщо поїдемо — залишимо Менухима самого. Нам що, Міріям саму до Америки висилати? Хтозна, що вона там накоїть сама дорогою до Америки або сама в Америці. Менухим такий хворий, що тільки чудо може йому помогти. Якщо ж йому поможе чудо, він зможе доїхати до нас. Бо Америка хоч і далеко, але не поза цим світом».

Дебора мовчала. Вона так і чула слова ребе з Ключиська: «Не покидай його, лишайся з ним, так ніби він здорова дитина!» Вона не залишилася з ним. Довгі роки, день і ніч, година за годиною чекала вона обіцяного чуда. Мертві з того світу не помогли, ребе не поміг, Бог не хотів помагати. Море сліз виплакала вона. Ніч була в її серці, жура в кожній радості, від самого Менухимового народження. Всі свята були муками, і всі святкові дні жалобними. Не було вже весни, не було вже й літа. Зимою стали всі пори року. Сонце сходило, але її не зігрівало. Одна надія не хотіла помирати. «Цей так і лишиться калікою», — казали сусіди. Бо не їх спіткало лихо, а хто не знає лиха, не вірить і в дива.

Але і той, хто знає лихо, не вірить у чудо. Чуда діялися колись у давні-предавні часи, коли євреї ще жили в Палестині. І відтоді чуд не бувало. А однак хіба безпідставно розповідають про дивовижні діяння ключиського ребе? Хіба не прозрівав він сліпих, хіба не зціляв розбитих? Як там було з донькою Натана Піченика? Вона ж була божевільна. Її привезли до Ключиська. Ребе подивився на неї. Проказав якісь слова. Тоді тричі сплюнув. І Пічениківна пішла собі, вільна, легка й розумна, додому. Іншим людям щастить, думала Дебора. І для чуда треба щастя. Діти Менделя Зинґера не мають щастя! Вчителеві діти!

«Якби ти був мудрою людиною, — сказала вона Менделеві, — ти завтра ж поїхав би у Ключиськ і спитав ради у рабі». — «Я? — перепитав Мендель. — Що я забув у твого рабі? Ти вже раз була — то й їдь собі знов! Ти в нього віриш, тобі він і дасть пораду. Ти ж знаєш, якої я про все це думки. Жодному євреєві не потрібен посередник до Господа. Він почує наші молитви, якщо ми не согрішимо. Але коли согрішимо, Він може нас покарати!»

«І за що ж він нас тепер карає? Що ми зробили злого? Чому він такий жорстокий?»

«Це блюзнірство, Деборо, дай мені спокій, мені ніколи з тобою балакати». І Мендель заглибився в якусь побожну книгу.

Дебора схопила шаль і вийшла. Надворі стояла Міріям. Вона стояла, зачерлена призахідним сонцем, у білій сукні, що тепер відсвічувала помаранчево, зі своїм гладеньким, блискучим чорним волоссям, і невідривно дивилася широко розплющеними, великими чорними очима просто в призахідне сонце, яке ж мало би її сліпити. Вона гарна, думала Дебора, і я колись була така гарна, як моя донька — і що зі мною сталося? Жінкою Менделя Зинґера я стала, ось що сталося. Міріям гуляє з козаком, вона гарна, може, вона й має рацію.

Здавалося, Міріям не бачить матері. Вона з пристрасною уважністю вдивлялася в палання сонця, що якраз збиралося зануритися за важким фіолетним валом хмар. Ось уже кілька днів ця темна маса щовечора стояла на заході, провіщаючи бурю й зливу, а наступного дня знову розчинялася. Міріям зауважила, що саме тієї миті, коли сонце зайшло, там, у казармі кінноти, солдати затягнули пісню, ціла сотня заспівала, завжди одна і та ж пісня: Полюбіл я тєбя за твою красоту. Служба скінчилася, козаки вітали вечір. Міріям мугикала слова пісні, з якої знала тільки перші два рядки: покохав я тебе та й за вроду твою. Це для неї співала ціла сотня! Сто чоловіків співали для неї. За пів години вона зустрінеться з одним із них, а то й із двома. Бувало, приходило й по троє.

Вона помітила матір, не поворухнулася, знала, що Дебора підійде. Вже тижнями мати не наважувалася закликати Міріям. У неї було таке відчуття, що й від самої Міріям виходить частина жахіть, які витали навколо козаків, так ніби донька перебуває під захистом чужої та дикої казарми.

Ні, Дебора вже не кликала Міріям. Дебора сама прийшла до Міріям. Дебора, в старій шалі, стояла стара, потворна, боязка перед осяяною сонцем Міріям, зупинилася на краю дерев'яного хідника, ніби корилася давньому закону, який велів потворним матерям стояти на пів версти нижче від гарних доньок. «Батько сердиться, Міріям!» — сказала Дебора. «Хай собі сердиться, — відказала Міріям, — твій Мендель Зинґер».

Уперше почула Дебора батькове ім’я з уст власної дитини. Якусь мить їй здавалося, що говорить чужинка, не Менделева дитина. Чужинка — чому ж їй тоді казати «батько»? Дебора хотіла обернутися, вона помилилася, вона заговорила до чужої людини. Вже збиралася йти. «Залишся!» — наказала Міріям, і Дебора вперше розчула, яким твердим голосом говорить донька. «Мідний голос», — подумала Дебора. Він звучав, як оті ненависні й страшні церковні дзвони.

«Не йди, мамо! — сказала Міріям, — хай він лишається, твій чоловік, їдь зі мною до Америки. Покинь Менделя Зинґера й Менухима, цього ідіота».

«Я просила його поїхати до ребе, він не хоче. Сама я вже не поїду в Ключиськ. Я боюся! Колись він уже заборонив мені залишати Менухима, навіть якщо його недуга потриває роки. Що ж я йому скажу, Міріям? Сказати, що ми через тебе їдемо, бо ти… бо ти…»

«Бо я воджуся з козаками, — незворушно закінчила Міріям. І додала: — Скажи що хочеш, мене це не обходить. В Америці я тим паче робитиму, що захочу. Якщо ти одружилася з таким собі Менделем Зинґером, то це не означає, що і я повинна. Чи, може, маєш ліпшого чоловіка для мене, га? Може, маєш посаг для доньки?»

Міріям не підвищувала голос, та й питання її звучали не як питання, здавалося, вона говорить якісь абищиці, так ніби називає ціну на городину чи яйця. «Вона має рацію, — подумала Дебора. — Господи милостивий, вона має рацію».

Всіх добрих духів прикликала Дебора на допомогу. Бо відчувала, що мусить визнати доньчину правоту, донька наче промовляла її думки. Дебора забоялася самої себе так само, як ще хвилину тому боялася Міріям. Грізні речі діялися. Невпинно лунав солдатський спів. Іще стирчав із-за фіолету вузенький окрайчик сонця.