Розділ «Шість»

Ті з нас, хто влітку 2008 року літав у Сто двадцять дев’ятій ескадрильї, завжди пам’ятатимуть цей час. Того літа кількість операцій була просто неймовірна. Ми перестрибували з одного на інше, а почалося все зі спланованої операції групи у справах боротьби з наркотиками під назвою ЛОККШТН (локалізація організованих культиваторів канабісу шляхом технік насичення). Це була надмасштабна кампанія за участю кількох організацій, унаслідок якої заарештували тридцять шість осіб і вилучили канабісу на один цілий і чотири десяті мільйона доларів. Нам треба було літати в Юкайю — у самісіньке серце марихуанової спільноти. Місцеві не приховували свого презирства, бо знали, що після наших візитів їхні запаси зменшуються, а ціни зростають.

Одного разу ми сиділи на траві позаду припаркованого вертольота й просто відпочивали між місіями, поки паливозаправник готував машину до нового злету, аж раптом почули гучний затяжний автогудок. Я повернула голову й побачила вантажівку, повну гіпі, що показували нам середні пальці та трусили кулаками. Я гигикнула й похитала головою. Як і переважна більшість моїх колег, я ніколи раніше не пробувала траву, бо нас регулярно перевіряли на наркотики. Усі ми знали, що то був би неймовірно ідіотський спосіб закінчити кар’єру і змити всі свої старання в унітаз.

Працювати на операції ЛОККШТН було надзвичайно цікаво, хоч і виснажливо. Ми проводили в повітрі максимально дозволену кількість часу й зовсім мало відпочивали. Іноді командир навіть дозволяв подовжувати робочий день, однак керівництво не дуже охоче йшло на це. Якби раптом щось сталося, слідча комісія перегризла б йому горлянку за те, що дозволив працювати понаднормово. Але ми були професіоналами, і кожен з нас уже побував у багатьох складних і суворих ситуаціях. Ми просто стали ще ближчими одне для одного й тішилися цим. Холодне пиво й неймовірний товариський дух наприкінці дня зменшували втому і стишували страшний біль у спині — наслідок дванадцятигодинного сидіння у вертольоті, що раз по раз вібрує й трясеться.

Під кінець двомісячної операції ми всі нетерпляче чекали на майбутню відпустку, яку більшість із нас планувала провести вдома. У Каліфорнії тоді тривав один з найгірших сезонів лісових пожеж, тож відпустку відклали і нас відправили допомагати місцевим вогнеборцям захищати ліси та будинки від нищівного полум’я. Ми мали боротися за ті ж ліси, з яких нещодавно визбирували марихуану.

Літати через такі скажені пожежі було надзвичайно тяжко — майже як крізь страшну бурю. Дим був такий густий, що покладатися на зір було годі. Щоб бачити одне одного в задушливому чаді, екіпажі техобслуговування пофарбували наші камуфльовані вертольоти в яскраво-рожевий і неоново-помаранчевий кольори. Це було незвичайне видовище — дивитися на наші «міцні горішки», військові вертольоти, пофарбовані в цукерково-рожеві смужки аж до кінчиків заправних штанг, і на метровий рожевий напис «В-94» на нашому животі й хвості (позначення позивного «Веселун-94»).

Для великих операцій на кшталт ЛОККШТН і боротьби з лісовими пожежами ми розширювали основний склад екіпажу «Сокола» людьми з інших екіпажів ескадрильї. У моєму екіпажі були Ріс Гант, мій командир судна й начальник оперативного управління нашої ескадрильї, заступник її командира. Стів був нашим бортмеханіком, а Метт Раймер — наддосвідченим стрільцем. Метт мав позивний «Синій» — як у фільмі «Старе загартування», де казали: «Ти наш хлопець, Синій!» То був добродушний і розумний чолов’яга, який завжди всім усміхався.

Учотирьох ми літали на місії ЛОККШТН і трималися команди й тоді, коли нас відрядили на боротьбу з лісовими пожежами. Як виявилося, місцеві сердилися на нас і на цих місіях, хоч тепер ми намагалися врятувати їхні врожаї, не кажучи вже про домівки.

Боротьба з лісовими пожежами відбувалася так: вогнеборці на землі казали нам, куди треба вилити воду. Зазвичай це означало, що нам доведеться пролетіти крізь дим і трохи просмажити собі дупи, щоб вилити воду перед самісінькою зоною активної пожежі й завадити вогню поширюватися далі. Воду нам треба було шукати самим, тож ми мали дозвіл «черпати» з будь-якого джерела, яке нам трапиться дорогою. Цими джерелами часто були водойми на приватних територіях, звідки місцеві брали воду для поливання (так, ви правильно здогадалися) конопляних полів.

Ріс був чудовим командиром. Замість робити все самотужки, він знав, що має молодого другого пілота, який прагне нового досвіду. Одного дня він доручив мені керувати вертольотом, коли ми наповнювали резервуар водою. Уявляю собі, як він нервувався. Резервуаром була парашутоподібна неоново-помаранчева посудина на сімсот п’ятдесят літрів, яка чіплялася вантажним гаком до живота вертольота.

Я підвела вертоліт до водойми і слухала, як хвостовики вигукують: «Шість метрів… Чотири… Три… Два, один… пішло… чекай… чекай… так, злітаємо». У цю мить я повільно починала піднімати вертоліт — резервуар відкривався і набирав воду, поки ми помалу злітали. Це досить делікатна операція. Двигуни перевантажені, бо треба підняти велику кількість додаткової ваги, а на більшій висоті це може спричинити реальну катастрофу. Якщо ситуація стає критичною або зменшується потужність, обидва пілоти готові смикнути перемикач, який відкриває низ резервуара й випускає з нього всю воду. Ріс пам’ятав про це й обережно тримав важелі керування, поки я «занурювалась», як ми це називали.

— Що то, в біса, за чувак? «На дванадцятій годині»[7], — гукнув Стів, тоді коли я, зосередившись, намагалась ідеально рівно тримати вертоліт і повільно підійматися, не торкаючись води.

Якби я трішки просунулась уперед, то мала б скоригувати рух і відлетіти назад, інакше хвіст опустився б нижче від носа. Не триматись ідеально рівно було надзвичайно небезпечно. Я глянула вперед і побачила злого бородатого чоловіка середнього віку на квадроциклі, який кричав нам щось із невеликого пагорба, що здіймався над водою метрів на три. Він опинився з нами майже на одному рівні, тож кабіну наповнило передчуття невиразної тривоги. Він гнівався: очевидно, ми або конфісковували його «траву», або забирали його воду якраз під час посухи. Так чи так, а ситуація була не з найкращих. Він міг щось кинути в нас і теоретично поцілити в гвинт, тоді ми б просто потонули в цій шестиметровій гівняній ямі, намагаючись урятувати його будинок. Дідько! Він міг би вистрелити в нас, а ми навіть не змогли б захиститися.

— Усе гаразд. Готово, — сказав мені Синій по оперативному зв’язку.

Повторювати двічі не доводилося. То була музика для моїх вух, бо я не могла дочекатися, коли вже зможу якнайдалі відлетіти від цього ненормального.

— Рухаюся вперед, — мовила я, повільно штовхнувши ручку керування й пересунувши ручку «крок-газ» ліворуч, щоб додати двигунам потужності зрушити вертоліт з місця та полетіти.

На жаль, ненормальний опинився просто на лінії злету. Довкола були дерева, тож злетіти інакше було годі. Ми мали прослизнути просто над ним, а це небезпечно.

— От лайно! Вода витекла, — повідомив нам Синій зі смішком.

Я швидко глянула на Ріса. Його обличчя промовляло: «Ой-йой!» Я подивилася вниз. Мабуть, хтось випадково смикнув за перемикач випускання води, бо чоловік на квадроциклі потрапив під сімсотп’ятдесятилітровий душ.

— Ха! Отак тобі, гівнюче! — прокричав Стів і разом із Синім гучно розсміявся.

Ріс кинув оком униз, на ручку «крок-газ», яку уважно оберігав, і випадково клацнув перемикач великим пальцем, коли ми набирали висоту.