Розділ «Епілог Білл Денбро випереджає диявола — II»

Сілвер вискочив на залишки хідника. Біллове ліве стегно й коліно зачепили стіну ювелірної крамниці. Він відчув, як заднє колесо Сілвера зненацька опустилося і зрозумів, що за ними обвалювалася земля…

…а тоді Сілвер за інерцією вискочив на дорогу. Білл ледь ухилився від перекинутого сміттєвого бака й знову вилетів на дорогу. Запищали гальма. Він бачив, як на нього насувається радіаторна решітка великої вантажівки, та однаково не міг перестати сміятися. Він прошмигнув дорогою за мить до того, як там промчав ваговоз. Трясця, ось  що таке не гаяти часу!

Білл волав, сльози бризкали з його очей, і він натиснув на клаксон, дослухаючись до того, як кожен хрипкий гудок вривається в яскраве денне світло.

— Білле, ти нас обох вколошкаєш! — скрикнула Одра, і хоча то був нажаханий голос, вона також заливалася сміхом.

Білл нахилив Сілвера й цього разу відчув, як Одра нахилилася разом із ним, аби йому було легше кермувати велосипедом, допомагаючи їм обом співіснувати з ним бодай протягом цього короткого проміжку часу — вони стали немов трьома живими істотами.

— Ти так гадаєш? — крикнув він у відповідь.

— Я знаю! — І вона схопила його за промежину, де пульсувала потужна, радісна ерекція. — Але не зупиняйся!

Та на це йому сказати було нічого. На Горбатому Пагорбі швидкість Сілвера почала згасати і потужне ревіння гральних карт знову перетворилося на поодинокі постріли. Білл зупинився й повернувся до неї. Вона була блідою, очі в неї широко розплющилися, і, вочевидь, вона була наляканою та збентеженою… проте вона опритомніла, опритомніла та сміялася.

— Одро, — ледь вимовив він, регочучи разом із нею.

Він допоміг їй злізти з Сілвера, прихилив велика до принагідної цегляної стіни й обійняв свою дружину. Він цілував її лоба, очі, щоки, губи, шию, груди.

Вона пригорнула його.

— Білле, що трапилося? Я пам’ятаю, як зійшла з літака в Бенгорі, а далі геть нічого не пригадую. У тебе все гаразд?

— Так.

— А в мене?

— Так. Зараз так.

Вона трохи відсторонилася, аби поглянути на нього.

— Білле, ти й досі заїкаєшся?

— Ні, — мовив Білл і поцілував її. — Затинання зникло.

— Назавжди?

— Так, — відповів він. — Гадаю, цього разу назавжди.