Розділ «Епілог Білл Денбро випереджає диявола — II»

Вона йшла доволі охоче… однак вона б полетіла з заднього ґанку й розпласталася на землі, якби він не обійняв її за талію та не допоміг спуститися зі сходинок.

Він підвів її до місця, де на яскравому літньому світлі стояв прихилений на лапку Сілвер. Одра стала поряд з велосипедом і безтурботно дивилася на стіну Майкового гаража.

— Залазь, Одро.

Вона не поворухнулася. Білл терпляче змусив її перекинути одну ногу через багажник, який кріпився над заднім щитком Сілвера. Нарешті вона стала там з багажником між ногами, ледь не торкаючись його пахом. Білл обережно натиснув їй на маківку, і Одра сіла.

Білл скочив на Сілверове сідло й підняв лапку п’ятою. Він збирався сягнути назад, взяти Одрині руки й спробувати сплести їх у себе на животі, та перш, ніж він це зробив, вони самі проповзли його тілом й зчепилися спереду, наче очманілі мишки.

Він поглянув на них, його серце забилося швидше — здавалося, воно стугонить водночас і в грудях, і під самісіньким горлом. Наскільки йому було відомо, це була перша самостійна дія Одри за весь тиждень… перша її самостійна дія, відколи Воно трапилося… чим би Воно не було.

— Одро?

Відповіді не було. Він спробував вивернути шию, аби глянути на нею, та не вийшло. Були лише її руки навколо його талії, а на її нігтях блищали останні залишки червоного лаку, який нанесла кмітлива, жвава й талановита молода жінка з маленького англійського містечка.

— Ми трохи покатаємося, — сказав Білл і поїхав до Палмер-лейн, дослухаючись до того, як під колесами шурхотить гравій. — Тримайся добре, Одро. Гадаю… гадаю, що можу трохи р-р-розігнатися.

Якщо хоробрість не підведе.

Він подумав про хлопчика, якого зустрів у Деррі дещо раніше, коли Воно ще відбувалося. «Не можна бути обережним на скейтборді», — сказав той хлопчак.

Хлопче, правдивіших слів ще ніхто не казав.

— Одро? Готова?

Мовчанка. Невже її руки стиснули його трохи сильніше? Мабуть, просто сприйняв бажане за дійсне.

Він доїхав до кінця під’їзної доріжки й завернув праворуч. Палмер-лейн впиралася просто в Верхню Головну вулицю, і, повернувши ліворуч, він виїде на дорогу, яка веде до центру. І там він поїде з гори. І набиратиме швидкість. Від цього образу в нього мороз пробіг по шкірі, і мало не зашвидко, аби її усвідомити, в його голові промайнула

(старі кістки ламаються легко, малюче Біллі)

тривожна думка й одразу зникла. Однак…

Однак у ньому вирувала не сама тривога, чи не так? Так. Там було й бажання… те відчуття, яке виникло в нього, коли він побачив хлопчака зі скейтбордом у руці. Бажання гнатися й чути, як вітер проноситься повз тебе, коли не знаєш, чи ти тікаєш від чогось, чи мчиш кудись — бажання просто мчати. Летіти.

Тривога й бажання. Уся різниця між тим, що маєш, і чого хочеш — різниця між дорослим, який рахує кошти, і дитиною, яка просто хапає й біжить, наприклад. Різниця завширшки з цілий світ. Проте не така вже й велика. Насправді, ці дві речі сплять на одному ліжку. Так почуваєшся, коли на американських гірках вагонетка забирається на верхівку першого крутого спуску, за яким атракціон тільки починається.

Тривога й бажання. Те, чого хочеш і що боїшся спробувати. Де ти був і куди хочеш поїхати. Наче щось із рок-н-ролу, де співають про те, як хочеш дівчину, автівку та знайти своє місце. О Господи, благаю, просічи фішку.