Розділ «Частина п’ята Ритуал Чуді[718]»

На цьому місці невідомість втрачає хватку. Вона певна, вони ще про щось балакали, — і пошепки, і вголос — та не пам’ятає, про що саме. Байдуже. Невже їй доведеться вмовляти кожного знову й знову? Та це й не має значення. Справді важили дві речі: любов і бажання. Тут, у темряві, було непогано. Були місця й набагато гірші.

До неї йде Майк, потім Річі, і все повторюється. Тепер вона відчуває певну насолоду, слабку теплоту у своєму незрілому лоні, і коли приходить Стен, вона заплющує очі та думає про птахів, про весну й птахів, і вона бачить, як вони зринають у небо, бачить це знову й знову, бачить, як вони обсідають оголені дерева, бачить, як вони, ці серфери на гребені хвилі найбрутальнішої з пір року, раз по раз шугають угору, і тріпотіння їхніх крил дуже схоже на ляскання безлічі простирадл, і вона думає: «За місяць кожне дитя в Деррі-парку матиме повітряного змія, і вони бігатимуть туди-сюди, аби нитки не заплутались. — І знову думає: — Ось як почуваєшся, коли летиш».

Зі Стеном, як і з іншими, вона відчуває сумне згасання, відхід того, чого вони насправді потребували від цього акту, певного завершення — близького, та втраченого.

— А ти?.. — знову питає вона, і хоча не знає, що має на увазі, вона знає, що відповідь «ні».

Довга пауза, а тоді приходить Бен.

Він тремтить з ніг до голови, та це не наляканий дрож, як у Стена.

— Беверлі, я не можу, — говорить він тоном, який намагається бути розважливим, та виходить зовсім навпаки.

— Авжеж, зможеш. Я це відчуваю.

І це правда. У нього більше твердості, він більший. Вона відчуває його одразу під округлістю його живота. Його розмір викликає в неї цікавість, і вона лагідно торкається того горбика. Він стогне їй у шию, і від теплого подиху на її голому тілі виступають сироти. Нею прокочується перша хвиля справжнього жару, і зненацька це відчуття дуже сильне; воно завелике

(і він також завеликий, чи зможе вона прийняти його в себе?)

й задоросле для неї — відчуття, яке ходить у чоботях. Воно подібне до «М-80» Генрі — це щось не дитяче, щось таке, що може вибухнути й підірвати тебе. Та не час і не місце для хвилювання; тут були самі лише любов, бажання й пітьма. І якщо вони не змагатимуться за перші дві речі, то напевне лишаться тільки з третьою.

— Беверлі, ні…

— Так.

— Я…

— Навчи мене літати, — каже вона зі спокоєм, якого не відчуває, розуміючи з вогкої теплоти на своїх щоках та шиї, що він розплакався. — Покажи, як це робиться, Бене.

— Ні…

— Якщо це ти написав того вірша, доведи. Якщо хочеш, можеш торкнутися мого волосся. Усе гаразд.

— Беверлі… я… я…

Тепер він не просто тремтить, він увесь труситься. Та вона знову відчуває, що ця лихоманка складається не з самого страху, значна її частина — провісник агонії, що є осердям цього акту. Вона думає про

(птахів)