Розділ «Частина друга Червень 1958 року»

— Надягни його і носи, завжди носи, заводь, доглядай, не загуби.

— Окей.

— Тепер, оскільки ти маєш годинника, ти не маєш причини запізнюватися додому. Пам’ятай, що я сказала: якщо вчасно тебе не буде, тебе за моєю заявою шукатиме поліція. Принаймні поки вони не впіймають того сучого сина, що вбиває у нас тут дітей, не смій спізнюватися ні на хвилину, бо інакше я відразу ж телефоную.

— Так, мамо.

— І ще ось що. Я не хочу, щоб ти гуляв сам-один. Ти достатньо розумний, щоби не брати цукерок і не приймати пропозицій підвезти машиною від незнайомців — ми обоє погодилися на тому, що ти не дурень, — і, як для свого віку, ти величенький, але дорослий чоловік, особливо божевільний, поборе дитину, якщо захоче. Коли йдеш до парку чи до бібліотеки, ходи з кимсь зі своїх друзів.

— Ходитиму, мамо.

Вона знову позирнула у вікно і видала сповнене неспокою зітхання.

— Ми вже докотилися до певної межі, якщо такі речі можуть продовжуватися. У будь-якому випадку щось осоружне є в нашому місті. Я завжди так вважала. — Вона знову подивилась на нього, брови насуплені. — Ти такий мандрівник, Бене. Ти, мабуть, знаєш у Деррі кожну місцину, авжеж? Принаймні в житловій частині міста.

Бен не вважав, що він знає все місто, хоча багато місцин були йому знайомі. І він настільки розхвилювався через неочікуваний дарунок — «Таймекс», що погодився б того вечора зі своєю матір’ю, якби вона навіть наголосила, що в якійсь музичній комедії про Другу світову війну Гітлера мусить зіграти Джон Вейн. Бен кивнув.

— Ти ніколи нічого такого не бачив? — спитала вона. — Чогось або когось… ну, підозрілого? Чогось такого, ненормального? Чогось такого, що тебе налякало?

І у своєму замилуванні годинником, у почутті любові до неї, у своїй хлоп’ячій радості від її уваги (котра водночас дещо лякала неприховано-відвертим запалом) він мало не розповів їй про те, що трапилося минулого січня.

Він уже було розтулив рота, але потім щось — певне, потужна інтуїція — його знову закрило.

А чим іще могло бути те щось, якщо точно? Інтуїцією. Не більше цього… і не менше.

Навіть діти час від часу можуть інтуїтивно відчувати ті складні зобов’язання, що їх накладає любов, відчувати, що в деяких випадках краще виявити свою доброту мовчанням. У цьому почасти полягала причина, чому Бен закрив рота. Але було там також дещо іще, дещо не таке шляхетне. Вона могла бути жорсткою, його мама. Вона могла бути босом. Вона ніколи не називала його «товстим», вона називала його «великим» (інколи підсилюючи це до «великого для свого віку»), і коли щось залишалося після вечері, вона часто приносила ті наїдки йому, коли він дивився телевізор або робив домашні завдання, і він усе з’їдав, хоча якоюсь тьмяною частинкою душі ненавидів себе за це (але ніколи маму за те, що ставила перед ним ту їжу, — Бен Генском не наважився 6 ненавидіти свою маму; Бог безперечно убив би його на місці, якби він бодай на крихітну мить відчув таку жорстоку, невдячну емоцію).

Та, мабуть, якась ще тьмяніша частка його душі — дальній Тибет найглибших Бенових думок — підозрювала деякі мотиви в цьому постійному підгодовуванні. А чи це просто любов? Хіба могло бути це ще чимсь іншим? Звісно, ні. Але… він чудувався. Більш конкретно, вона не знає, що він не має друзів. Це незнання змусило його не довіряти їй, зробило його непевним щодо її можливої реакції на розповідь про те, що трапилося з ним минулого січня. Якщо взагалі тоді щось трапилося. Приходити додому о шостій, мабуть, не так уже й погано. Він може читати, дивитися телек,

(«їсти»)

будувати різні речі зі своїх брусків і конструктора «Еректор». Але просиджувати вдома цілий день було б дуже погано… а якщо б він розповів їй, що тоді, в січні, він бачив — чи подумав, ніби бачить, — вона примусить його саме до цього.

А отже, з сукупності різних причин Бен притримав ту історію.

— Ні, мамо, — сказав він. — Тільки як містер МакКіббон риється в чужому смітті.

З цього вона розсміялася — вона не любила містера МакКіббона, котрий був, окрім того що «святошею-христосиком», ще й республіканцем — і цей її сміх закрив тему. Тієї ночі Бен довго лежав без сну, але не думки про те, що він може опинитися кинутим напризволяще безбатченком у цьому жорстокому світі, турбували його. Він почувався в любові й безпеці, лежачи в своєму ліжку, дивлячись на місячне сяйво, що впливало крізь вікно і розливалося по ліжку й далі на підлогу. Час від часу він прикладав собі до вуха годинник, щоб послухати, як той цокотить, і підносив його близенько до очей, щоб насолодитися примарним жеврінням його циферблата.