Розділ «Частина друга Червень 1958 року»

— Відсмоктати, — шепнуло прокажене, спинаючись на ноги.

Едді чкурнув до свого велосипеда. Втеча була такою самою, як і перше, але тепер вона набула характеру кошмару, коли рухаєшся з найболіснішою повільністю, не важить, скільки ти докладаєш сил, щоби бігти швидко… А в тих сновидіннях хіба ти завжди не чув або не відчував щось таке, якесь Воно, яке тебе наздоганяє? Хіба ти не відчував завжди Його сморідного дихання, такого самого, як те, що Едді його відчував зараз?

На якусь мить він відчув дику надію: можливо, це насправді кошмарний сон. Можливо, він прокинеться у власному ліжку, весь мокрий від поту, трусячись, можливо, навіть плачучи… але живий. У безпеці. Потім він відкинув цю думку геть. Її чарівність була смертельною, її втішливість фатальною.

Він не намагався моментально осідлати велосипед, натомість він побіг поряд з ним, з нахиленою головою, штовхаючи кермо. Відчуття в нього було, ніби він тоне, не у воді, а власних грудях.

— Відсмоктати, — прошепотіло знову прокажене. — Повертайся в будь-який час. Приводь своїх друзів.

Здавалося, гниючі пальці торкаються зашийка Едді, хоча, мабуть, то просто якась ниточка з тих павучих тенет, з-під ґанку, заплуталася у його волоссі й лоскоче тепер його скулену плоть. Едді застрибнув на велосипед і помчав звідти, не звертаючи уваги не те, що горло в нього закупорене, як «Тіллі»[347], не кладучи й пари цмоків на таку дрібницю, як астма, не оглядаючись назад. Він не оглядався назад, аж поки вже не опинився майже вдома, і звичайно ж, коли він на це наважився, нікого не було там, позаду нього, окрім пари хлопчаків, які прямували до парку грати в м’яча.

Тієї ночі, лежачи в ліжку прямо, як коцюба, міцно стискаючи в руці інгалятор, вдивляючись у тіні, він чув шепіт прокаженого: «Нічого доброго з того, що ти втікаєш, тобі не буде, Едді».

8

— Bay, — з повагою сказав Річі. То були перші слова, промовлені кимсь із них після того, як Білл Денбро закінчив свою розповідь.

— У-у-у т-т-тебе є ще с-с-сигарета, Річі?

Річі віддав йому останню з пачки, яку він уже майже порожньою поцупив з шухляди батьківського столу. Він її навіть підкурив Біллу.

— Тобі це не наснилося, Білле? — запитав раптом Стен.

Білл похитав головою:

— Це н-н-не сон.

— Правда, — прошепотів Едді низьким голосом.

— Щ-щ-що? — різко скинув на нього очі Білл.

— Я сказав: правда, — подивився Едді на нього ледь не ображено. — Це трапилося насправді. Це правда.

І перш ніж він устиг себе зупинити — перш навіть, ніж він сам зрозумів, що збирається зробити — Едді вловив себе на тому, що розповідає друзям про прокаженого, як той виповзає з підвалу будинку № 29 на Нейболт-стрит. На половині своєї історії він почав задихатися і змушений був скористатися інгалятором. А в кінці він зірвався у пронизливі сльози, трусячись усім своїм тоненьким тілом.

Всі так ніяково дивилися на нього, а потім Стен поклав йому руку на спину. Білл недолуго його обняв, тим часом як інші розбрелися поглядами деінде, знічені.

— Усе д-д-добре, Едді. Все га-а-аразд.