Розділ «Частина друга Червень 1958 року»

Але з лівого боку від ґанку в траві пролягла велика лиса пляма, тож було видно брудні підвальні вікна, вставлені у цегляний фундамент дому, що вже кришився. Саме в одному з тих вікон Едді Каспбрак і побачив уперше лице того прокаженого шість тижнів тому.

6

По суботах, коли Едді не міг знайти нікого, з ким погратися, він часто ходив до залізничної станції. Без якихось особливих причин, йому просто подобалося туди ходити.

Він котився по Вітчем-стрит, а потім зрізав собі шлях на північний захід по шосе № 2 там, де воно перетинало Вітчем. За милю чи трохи далі, на розі шосе № 2 та Нейболт-стрит стояла церковна школа місцевої парафії. Це була вбого-акуратна, дерев’яно-каркасна будівля з великим хрестом на вершечку й написаними над передніми дверима золоченими, заввишки два фути словами: «Пустіть дітей малих, щоб до Мене приходили»[334]. Подеколи в суботу Едді чув зсередини музику та співи. То була богослужбова музика, але той хтось, хто грав там на піаніно, звучав радше, як Джері Лі Льюїс[335], аніж як звичайний церковний піаніст. Співи також звучали, як на вухо Едді, не вельми релігійно, хоча в словах було чимало усякого такого про «прекрасний Сіон», «випрали у крові Агнця»[336] та «що за друга ми маємо в Ісусі». На думку Едді, люди, які там співали, отримували надто багато задоволення, щоб це вважати справжнім церковним співом. Але йому все одно подобалося, як воно звучить — так само, як йому подобалося, коли Джері Лі Льюїс волає: «Всі навкруги аж трусяться танцювати». Інколи він зупинявся на протилежному боці вулиці, притуливши велосипед до дерева, прикидаючись, ніби читає, сидячи на траві, а насправді смикався під музику.

У решту субот церковна школа стояла замкнена й мовчазна, і тоді він, не зупиняючись, проїжджав до залізничної станції, туди, де Нейболт-стрит закінчувалася парковкою, на якій крізь тріщини в асфальті повиростали будяки. Там він притуляв велосипед до дерев’яного паркану й дивився, як повз нього проходять потяги, їх багато було в суботу. Мати розповідала йому, що в старі часи на вокзалі «Нейболт-стрит», який тоді існував, можна було навіть сісти на пасажирський потяг лінії «GS & WM», але пасажирські потяги перестали бігати приблизно в той час, коли розпочиналася Корейська війна[337].

— Якщо сісти на потяг північного напрямку, можна було доїхати до станції Бравнсвіл, — розказувала вона, — а у Бравнсвілі, як хочеш, можна було сісти на потяг, який повезе тебе через усю Канаду, аж до самого Тихого океану. Південний потяг віз до Портленда, і далі до Бостона, а там із Південного вокзалу вся країна була твоєю. Але пасажирські потяги пішли шляхом трамвайних ліній тепер, я гадаю. Ніхто вже не хоче їхати потягом, коли може застрибнути до якогось там «форда» і майнути собі. Ти можеш не проїхатися у потязі ніколи.

Але великі, довгі товарні потяги все ще проходили через Деррі. На південь вони прямували навантажені балансовою деревиною, папером та картоплею, на північ — промисловими товарами для тих міст, які люди в Мейні інколи називають Великою Північчю: Бенгор, Міллінокет, Мечаєс, Преск Айл, Холтон. Едді особливо подобалося дивитися на потяги-автовози, що йшли на північ, навантажені блискучими «фордами» і «шеві». «Колись я матиму таку машину, — обіцяв він собі. — Таку або навіть кращу. Може, навіть „кадилак“!»

Усього там було шість колій, вони пірнали в станцію, як нитки павутини, що стягаються до її центру: Бенгорська й Велика Північна залізниця з півночі, Велика Південна та Західно-Мейнська із заходу, Бостонська й Мейнська з півдня та Південна Приморська зі сходу.

Одного дня два роки тому, коли Едді стояв біля останньої колії й дивився, як проходить повільно потяг, п’яний кондуктор кинув з критого товарного вагона на нього якийсь ящик. Едді, пригнувшись, відскочив назад, хоча ящик приземлився на жужелицю за десять футів від нього. Усередині того ящика щось було, якісь живі істоти, що джеркотіли й рухалися. «Останній рейс, хлопче!» — прокричав той п’яний кондуктор. Він витяг з кишені джинсової куртки пласку коричневу пляшку, перехилив її вгору, випив, а потім жбурнув її на жужелицю, де та й розбилась. Кондуктор показав на ящик: «Ві’неси їх до’ому своїй мамуні. Подарунки від Південної-Йобїї-Приморської залізниці, що прямує на пенсію». Потяг уже віддалявся, набираючи швидкість, і, щоб прокричати ці останні слова, кондуктор перехилився з вагона так, що якусь лячну мить Едді думав, що той зараз з нього випаде сторч головою.

Коли потяг від’їхав, Едді підійшов і обережно нахилився над коробкою. Надто наближатися йому було боязно. Зсередини чулося слизьке, ковзке шарудіння. Якби кондуктор прокричав, що це для нього, Едді так би й залишив там цих істот. Але той гукнув «ві’неси їх до’ому своїй мамуні», а Едді, так само як і Бен, коли справа стосувалася мами, корився.

В одному з порожніх складів з гофрованого заліза він стрельнув моток мотузки та прив’язав ящик до багажника свого велосипеда. Мати зазирнула до ящика ще боязкіше за самого Едді, а вже тоді скрикнула — проте радше з радості, аніж зі страху. Всередині було чотири лобстери — великі, двохфунтові, з шпичкованими клішнями[338]. Вона приготувала їх на вечерю і вельми сварилася, коли Едді їх навіть не торкнувся.

— Як ти гадаєш, що їдять зараз Рокфелери у себе в Бар Гарборі?[339] — питалася вона обурено. — Як гадаєш, що їдять оті знаменитості цього вечора у «Двадцять один» та у «Сарді» в місті Нью-Йорку?[340] Сандвічі з арахісовим маслом і джемом? Вони їдять лобстерів, Едді, точно такісіньких, як ми зараз! А тепер, нумо — скуштуй!

Але Едді не хотів — принаймні так він сказав матері. Можливо, це й було правдою, але в душі Едді відчував, що їсти їх він радше не може, аніж не хоче. Він не переставав думати про те, як вони повзали в тому ящику, про те клацання, що вони його видавали своїми клішнями. А вона не переставала йому проказувати, які вони смачні та якого делікатесу він себе позбавляє, поки Едді не почав, задихаючись, хапати ротом повітря, і мусив скористатися інгалятором. Аж тоді вона облишила його в спокої.

Едді сховався у своїй спальні й читав. Мати зателефонувала своїй подружці Еленор Дантон. Еленор прийшла до них і вони з матір’ю, гортаючи старі примірники «Фотоплея» та «Секретів екрана», хихотали над колонками світських пліток і обжиралися холодним салатом із лобстерів.

Коли Едді наступного ранку прокинувся, щоб іти до школи, його мати все ще хропла в ліжку, часто поперджуючи, що звучало як довгі, м’які ноти корнета («Класні штуки втинає», — сказав би Річі). У мисці, де був салат із лобстера, не лишилось нічого, окрім кількох крихітних крапок майонезу.

То був останній потяг Південної Приморської залізниці, який бачив Едді і, зустрівши пізніше начальника Деррійської залізничної станції містера Бреддока, Едді нерішуче запитав у нього, що сталося.

— Кумпанья збанкрутувала, — сказав містер Бреддок. — Ото й усе, що сталося. Ти хіба газет не читаєш? Це стається по всій цій чорт’вій країні. А тепер забирайся геть звідси. Це не місце для дитини.

Після того Едді інколи прогулювався вздовж четвертої колії, яка була належала Південній Приморській залізниці, і слухав, як ментальний кондуктор монотонно проказує назви у нього в голові, виспівуючи їх з красивою спадною інтонацією, ті назви, ті чарівливі назви: Кемден, Рокленд, Бар Гарбор (вимовляючи «Баа Гаабаа»), Віскассет, Бат, Портленд, Оґанквіт, Бервікс; він заходив по четвертій колії на схід, аж поки не втомлювався, і будяки, що повиростали між шпалами, робили його печальним. Якось він підняв голову й побачив мартинів (мабуть, просто старих, жирних мартинів зі звалища, яким насрати було, чи побачать вони коли-небудь океан, але тоді ця думка йому не навернулася), котрі кричали й ридали вгорі, і звуки їхніх голосів змусили і його трішки поплакати.

На вході до вантажної станції колись стояли ворота, але їх повалило бурею і ніхто не заопікувався тим, щоб їх поставити знову на місце. Здебільшого Едді туди заходив і виходив, як хотів, хоча містер Бреддок гнав його геть, коли бачив (та й кожного іншого хлопця виганяв, як на те пішлося). Там були водії ваговозів, які інколи ганялися за ним (але не дуже далеко), бо думали, що він ошивається там, аби щось поцупити — подеколи хлопці так і робили.

Утім, здебільшого там було тихе місце. Стояла будка сторожа, але порожня, з шибками, вибитими камінням. Постійної охорони там не було року десь з 1950-го. Удень хлопчаків ганяв містер Бреддок, а вночі старим «Студебейкером»[341] з установленим на кабіні біля кватирки прожектором станцію рази чотири-п’ять об’їжджав нічний сторож, ото й усе.