Розділ «Частина друга Червень 1958 року»

Ні… дзвінка.

Це дзвінки, це ж той дзвінок, усім дзвінкам дзвінок, той, якого ти очікував увесь рік, щойно новизна школи знов починала вивітрюватися, а це завжди траплялося в кінці першого тижня. Той дзвінок, той самий, що знову сигналізує волю, апофеоз геть усіх шкільних дзвінків.

Бен Генском сидить у кріслі першого класу, підвішений між громовицями на висоті двадцяти семи тисяч футів, з обличчям, оберненим до вікна, і відчуває раптом, як стоншується стіна часу; починає діяти якась жахлива/дивовижна перистальтика. Він думає: «Боже мій, мене перетравлює моє власне минуле».

Прожогом блискавка виграє на його обличчі і, хоча він цього не знає, щойно перемінився день. 28 травня 1985 року перетворилося на 29 травня над темною й розбурханою грозою територією, якій цього вечора довелося бути в західному Іллінойсі; сплять унизу, як мертві, фермери з натрудженими після сівби спинами і бачать свої метушливі сни, і хтозна, що там може ворушитися в їхніх стодолах, і в їхніх льохах, і в їхніх полях, коли походжає блискавиця й говорить грім? Ніхто не знає цих речей; вони лише знають, що електрика розгулялася цієї ночі, і в повітрі скаженіє високовольтна гроза.

Але тут дзвіночки на висоті двадцяти семи тисяч футів, коли лайнер знов виривається на чистий простір, коли його політ вирівнюється; тут дзвінки; тут той дзвінок, коли Бен Генском уже засинає; і коли він спить, стіна між теперішнім і минулим зникає цілком і він шкереберть летить назад крізь роки, наче людина, що падає у глибокий колодязь, — можливо, це Веллсів мандрівник крізь час падає зі зламаним залізним щаблем в одній руці, дедалі вниз і вниз, в країну морлоків, де в тунелях ночі гуркотять і гуркотять машини.[213] Ось 1981, 1977, 1969; і раптом він уже тут, тут, у червні 1958 року; яскраве літо повсюди, і за зімкнутими уві сні повіками Бена Генскома зіниці його стискаються, підкоряючись команді сплячого мозку, котрий бачить не темряву, що залягає над західним Іллінойсом, а яскраве сонячне світло одного з червневих днів у Деррі, в штаті Мейн, двадцять сім років тому.

Дзвінки.

Той дзвінок.

Школа.

Школа вже.

Школа вже

2

скінчилася!

Звук того дзвінка просвердлив коридори Деррійської школи — великої цегляної будівлі, що стояла на Джексон-стрит, і на цей звук діти в п’ятому класі Бена Генскома відгукнулися стихійною радістю, і місіс Даглас, зазвичай найбільш сувора з учителів, не зробила жодного зусилля їх вгамувати. Мабуть, вона знала, що це неможливо.

— Діти! — звернулася вона, коли радісні крики вщухли. — Можу я скористатися вашою увагою наостанок?

Тепер у класній кімнаті здійнявся збуджений, помережаний рідкими стогонами гомін. Місіс Даглас тримала в руці їхні табелі.

— Я дуже сподіваюся, що переходжу! — зацвірінчала Селлі Мюллер до Бев Марш, яка сиділа в сусідньому ряду. Розумненька, гарненька, життєрадісна Селлі. Бев також була гарненькою, але нічого життєрадісного не вбачалося в ній цього дня, хоч би й то був останній день шкільних занять. Вона сиділа, дивлячись похмуро вниз, на свої пеннілофери[214]. На одній щоці в неї жовтаво вицвітав синець.

— Мені насрати, переходжу я чи ні, — сказала Бев.

Селлі форкнула. Леді не використовують таких слів, проказувало те форкання. Тоді вона відвернулась до Ґрети Бові. «То, напевне, лише збудження від дзвінка, що сигналізував закінчення чергового навчального року, змусило Селлі схибити і взагалі заговорити до Беверлі», — подумав Бен. Селлі Мюллер і Ґрета Бові обидві походили з багатих родин, чиї доми стояли на Західному Бродвеї, тоді як Беверлі приходила до школи з одного з тих облуплених багатоквартирних будинків на Нижній Головній вулиці. Нижню Головну вулицю і Західний Бродвей відділяла лише якась миля, проте навіть такий хлопчик, як Бен, розумів, що справжня відстань між ними — як відстань між Землею й планетою Плутон. Достатньо було тільки поглянути на дешевий светр Беверлі Марш, її завелику спідницю, яка дісталася їй, мабуть, з ящика для пожертв Армії спасіння, та її витерті пеннілофери, аби зрозуміти, як далеко вони відлягають одна від іншої. Але Беверлі подобалась Бенові все одно дужче — набагато дужче. Селлі й Ґрета мали гарний одяг і, на його здогад, щомісяця робили собі перманент, чи укладали хвилями волосся, чи щось таке інше, але він не вважав, що це бодай якимсь чином змінює основні факти. Нехай би робили собі той перманент хоч щодня, все одно обидві залишаться зарозумілими шмаркачками.

Він вважав, що Беверлі краща… і набагато гарніша, хоча ніколи, ні за що в світі не наважився б сказати це їй. Та тим не менше, інколи, в самісінькому осерді зими, коли світло надворі здавалося жовто-сонним, як та кицька, що згорнулася на дивані, коли місіс Даглас жебоніла щось з математики (як переносити вниз, коли ділиш стовпчиком, або як знайти спільний знаменник для двох дробів, щоби їх додати), або читала питання з «Осяйних мостів»[215], або розповідала про поклади олова в Парагваї, у такі дні, коли здавалося, що уроки не закінчаться ніколи, і не важить, якщо навіть так, бо весь світ надворі суцільна сльота… у такі дні Бен інколи кидав скрадливі погляди вбік, на обличчя Беверлі, і тоді серце йому нестямно боліло й одночасно запалювалося якоюсь радістю. Він підозрював, що запав на неї чи закоханий у неї, й тому він завжди думає про Беверлі, коли по радіо «Пінгвіни» починають співати «Янголе земний»[216] — «мила моя, люба моя, кохаю тебе безупинно…» Йо, дурня така, авжеж, сльозливо це, наче вжита серветка «Клінекс», але водночас усе гаразд, бо він ніколи не признається. Він вважав, що товстим хлопцям, мабуть, дозволяється кохати гарних дівчат тільки на думці. Якби він комусь розповів про свої почуття (не те щоб у нього був бодай хтось такий, кому він міг розповісти), та людина, мабуть, реготала б аж до розриву серця. А якби він коли-небудь сказав самій Беверлі, вона теж розреготалася б (погано) або видала звук, ніби ригає з огиди (гірше).

— А тепер, будь ласка, підходьте відразу ж, кого я назву. Пол Андерсон… Карла Бордо… Ґрета Бові… Келвін Кларк… Сіссі Кларк…