Розділ «Частина друга Червень 1958 року»

Він завмер, облизуючи собі губи.

— Що ти побачив, тату? — перепитав я.

— Не бери того до голови, — сказав він. — Подай мені воду, Майкі.

Я подав. Він випив майже всю і зайшовся кашлем. Повз палату проходила медсестра. Вона запитала:

— Вам щось потрібно, містере Хенлон?

— Новий набір тельбухів, — відповів мій тато. — У вас є якісь принагідні, Рондо?

Вона посміхнулася нервовою, непевною усмішкою і пішла далі. Тато віддав мені склянку, і я поставив її назад на столик.

— Розповідати довше, ніж згадувати, — мовив батько. — Ти набе’еш мені повну склянку перед тим, як йти?

— Звичайно, тату.

— Бу’уть у тебе кошмари з цієї історії, Майкі?

Я вже було відкрив рота, щоб збрехати, та потім передумав. А тепер думаю, якби я тоді збрехав, він на тому міг би й зупинитися. Він уже був виснажений, але, мабуть, ще не до кінця.

— Гадаю, так, тату, — відповів я.

— Це не так вже й погано, — сказав він мені. — У кошмарах ми можемо помислити про найгірше. На те вони й існують, здогадуюсь я.

Він простягнув руку, і я її взяв, і так ми тримались за руки, поки він доказував свою історію.

— Я озирнувся якраз вчасно, аби побачити, що Трев з Діком пішли кругом, до фасаду будівлі, і кинувся навздогін, усе ще на’агаючись звести дух. Людей там було осіб тридцять, чи може, сорок, декотрі плакали, декотрі ригали, декотрі кричали, декотрі робили все те разом, як то здавалося. Інші лежали на траві, геть зомлілі від диму. Двері були закриті, і ми чули, як за ними кричать люде, кричать, щоб їх випустили, випустили заради любові Ісуса, бо вони там горять. То були єдині двері, якщо не рахувати тих, що вели з кухні туди, де стояли сміттєві баки й інше, розумієш.

Щоб зайти, треба було штовхнути двері. Щоб вийти, їх треба було потягнути на себе. Кількось людей встигли вибігти, а потім решта почали товпитися під тими дверми й штовхати їх. Двері стояли, як прибиті. Задні люде продовжували пхатись вперед, аби подалі від вогню, і весь натовп заклинило. Тих, що були з самого переду, розчавило. Жодного не було способу прочинити ті двері проти всієї тієї маси люду за ними. Так вони там і залишались, у пастці, а вогонь буянів.

І то був Трев Досон, хто з тим упорався, і таким чином, замість сотні чи й двох сотень, загинуло тільки вісімісят чи близько того людей, і за свої труди він отримав аж ніяк не медаль, а два роки за парканом у форті Рай. Розумієш, майже якраз разом із нами туди під’їхала така велика вантажна машина, і за кермом у ній сидів не хто інший, як мій старий приятель сержант Вілсон, той парубок, хазяїн усіх ям на нашій базі.

От він вилазить і почина’ криком роздавати накази, сенсу в яких майже не було, та й все’дно люде їх не могли розчути. Трев хапає мене за руку, і ми біжимо до нього. На той момент я зовсім загубив Діка Хеллорана й більше не бачив його аж до наступного дня.

«Сержанте, я мушу скористатися вашою вантажівкою!» — кричить йому в обличчя Трев. «Геть з моєї дороги, ніґґере», — штовхає Вілсон Трева на землю. А потім знов почина’ викрикувати оте своє безглузде лайно. Уваги на нього ніхто не зверта’, та й все’дно недовго йому кричалося, бо Тревор Досон підскочив, як той чортик із коробки, і завалив його.

Трев мав збіса сильний удар, і майже будь-який інший чоловік так би й залишився лежати, але в того білого мудила була тверда голова. Він підвівся, кров лилася йому з рота й із носа, і до Трева: «Я те’е вб’ю за це». Ну, Трев тоді так само щосили вгатив йому в живіт, а коли той переломився навпіл, я зчепив руки й також гахнув його по шиї з усієї сили. Це підла штука, бити людину отак ззаду, але надзвичайні обставини вимагають надзвичайних рішень. І я б збрехав, Майкі, якби сказав тобі, що, коли бив того нібито бідолашного сучого сина, мені не було трішки радісно на серці.