Розділ «Частина друга Червень 1958 року»

Він знову запав у мовчанку, не пив цього разу води, тільки задумливо дивився у дальній куток, тим часом як десь м’яко бемкав якийсь дзвін, і медсестра пройшла повз прочинені двері палати, підошви її туфель попискували, тручись об лінолеум. Мені було чутно, як десь працює телевізор, а в якомусь іншому місці радіо. Я пам’ятаю, що чув, як дме вітер надворі, як він швиргається з-за рогу лікарні. І, хоча тоді був серпень, вітер звучав якось холодно. Вітер нічого не знав про «Сотню Кейна» по телевізору[464], і про «Поводься, як чоловік», яку по радіо співали «Фор Сізонз»[465].

— Дехто з них прийшли крізь ту лісосмугу між базою і Західним Бродвеєм, — розпочав батько нарешті знову. — Мабуть, вони перед цим зібралися там у чийомусь домі. Можливо, в підвалі, щоб одягнути на себе ті халамиди та зробити смолоскипи, якими потім і скористалися.

Мені розповідали, що інші заїхали просто на базу по Риджлайн-ровд, яка була тоді головною дорогою, що туди вела. Я чув — уже не скажу де, — що приїхали вони в новісінькому «пакарді»[466], вже виряджені в білі халамиди, ті їхні білі гоблінські каптури лежали в них на колінах, а смолоскипи на підлозі. Смолоскипи з «Луїсвільських відбоїв»[467], на товстих кінцях яких великі шматки джутового клоччя було закріплено червоними гумовими кільцями, що їх добропорядні пані використовують для консервації. Там, де Риджлайн-ровд відгалужувалася від Вітчем-ровд і заходила на територію бази, стояла будка КПП, але начальник варти беззастережно пропустив той «пакард».

Тоді була субота й наш клуб ходором ходив, ледь не підстрибував. Усередині було людей із двісті, а може, й триста. А тут під’їжджають шестеро чи восьмеро цих білих у своєму пляшково-зеленого кольору «пакарді», а ще більше їх продираються крізь дерева між базою і люксусовими будинками на Західному Бродвеї. Немолоді, молодих небагато було між ними, й іноді я загадуюся, скільки наступного дня трапилося випадків ангіни та кровотеч з виразок шлунку. Сподіваюся, що багато. Прокляті вбивці, ниткові падлюки.

«Пакард» став на пагорбі й двічі блимнув фарами. Либонь, четверо вилізли з нього й приєдналися до решти. Дехто з них ніс оті двогалонові бляшані каністри з бензином, які в ті часи можна було купити на автозаправках. Кожний зі смолоскипом. Один із них залишився за кермом. Мюллер мав тоді «пакарда», щоб ти знав. Так, саме він. Зеленого. Вони згромадилися позаду «Чорної мітки» і добре просочили свої смолоскипи пальним. Можливо, вони мали на меті тільки налякати нас, хоча чув я інакше, але й таке я також чув. Я би радше повірив, що саме це вони й хотіли зробити, бо й досі нема в мене стільки злостивих почуттів, щоби мати бажання вірити в найпаскудніше.

Могло бути так, що в декого з них той бензин стікав униз по держаках смолоскипів, а коли вони їх запалили, атож, ті, котрі їх тримали, запанікували й покидали їх куди трапиться, аби лиш здихатися. Хтозна, як воно там було, але та чорна листопадова ніч раптом спалахнула смолоскипами. Хтось тримав їх угору й махав навсібіч, з них відлітали палаючі шматочки клоччя. Дехто сміявся. Але, як я кажу, дехто метнув їх, та просто крізь задні вікна — туди, де в нас була кухня. І за півтори хвилини будівля вже палала, як той чорт.

Ті люде надворі, всі вони на той ’мент уже були в отих своїх білих, шпичастих каптурах. Дехто скандували: «Виходьте, ніґґери! Виходьте, ніґґери!» Можливо, котрісь із них скандували, щоб налякати нас, хоча мені хочеться вірити, що більшість з їхніх намагалися попередити нас — так само, як мені хочеться вірити, що ті смолоскипи було закинуто до нас у кухню ненавмисне. У всякому разі, це не мало великого значення. Наш джаз-бенд грав гучніш за фабричний гудок. Гульня йшла по повній, усім було весело. Ніхто всередині не знав, що трапилося щось зле, аж поки Джері Мак-Крю, котрий того вечора виступав помічником кухаря, не відкрив двері в кухню й сам спалахнув, мало не як смолоскип. Полум’я звідти стрелило на десять футів і зразу ж спалило на ньому кухарську куртку. Йому спалило також більшу частину волосся.

Коли це трапилося, я сидів разом з Тревом Досоном і Діком Хеллораном під східною стіною, десь посередині зали, і спершу був вирішив, що це газова плита вибухнула. Я тільки встиг підхопитися на рівні, як мене збили з ніг ті, хто кинулися до дверей. З пару дюжин їх пробігли просто мені по спині, і гадаю, то було єдине, коли я насправді перелякався під час усієї тієї веремії. Я чув, як верещать люде, як вони кричать одне одному, що треба мерщій звідси забиратися, що тут пожежа. Та кожного разу, як я намагався підвестись, хтось знов наступав мені на спину. Хтось приземлився підошвою великого черевика мені просто на потилицю, і я побачив зірки. Ніс мені розплющило об проолієну долівку, я вдихнув землі й почав кашляти та чхати одночасно. Хтось інший наступив мені на поперек. Я відчув, як дамський високий підбор врізався мені між сідниць, і, синку, я не хочу ніколи більше такої сракокривдної клізми. Якби штани в мене на заду тоді роздерлися, я вважаю, в мене б там кровоточило й по сьогодні.

Зараз це звучить кумедно, але я мало не загинув тоді, у тій сліпій паніці. По мені бігли, мене толочили, топтали, гатили, гамселили у стількох місцях, що наступного дня я не міг ходить ’овсім. Я криком кричав, але ніхто з тих людей згори мене не чув або не зважав на мене. То Трев мене врятував. Я побачив перед собою таку велику коричневу долоню і вхопився за неї, як потопельник хапається за рятувальний кінець. Я вхопився, а він потягнув і я почав підводитися. Чиясь нога поцілила мені в шию прямо отут…

Він потер собі ту місцину, де щелепа завертає до вуха, і я кивнув.

— …і то було так боляче, що я, гадаю, навіть знепритомнів тоді на якусь хвильку. Але руку Тревора не відпустив і він мою не відпустив. Врешті я зіп’явся на рівні якраз тоді, коли стіна між кухнею й залою завалилася. Звук був такий, наче — вшуух — такий, як ото бува, коли підпалиш калюжку розлитого бензину. Я побачив, як вона падає у снопах іскор, я побачив, як люде тікають з того місця, куди вона валилася. Комусь це вдалося. Комусь ні. Одного з наших хлопців — я гадаю, це, мабуть, був Горт Сарторис — поховало під нею, і всього лиш на одну секунду я побачив його долоню під усім тим розпеченим приском, як його пальці розтискаються і стискаються. Була там якась біла дівчина, точно, що не старша двадцяти, і в неї на спині зайнялася сукня. Вона була з якимсь студентом, і я почув, як вона кричить до нього, благає, щоб допоміг їй. Він поплескав пару разів по тому місцю, та потім побіг геть разом з іншими. Сукня горіла на ній, а вона так і стояла на місці, кричала.

На тому місці, де була кухня, творилося щось на кшталт пекла. Полум’я таке яскраве, що на нього неможливо було дивитись. Пашіло, як у печі, Майкі, жарило, як на пательні. Відчувалося, як на тобі починає рум’яніти шкіра. Відчувалося, як стають хрусткими волосинки в носі. «Нам тра’ прориватися звідси, — кричить Трев і почина’ тягнути мене попід стіною. — Гайда!» Та потім його вхопив Дік Хеллоран. Йому тоді не могло бути більш як дев’ятнадцять, і очі в ньо’ були величезні, як більярдові кулі, але голову він зберіг свіжішу, ніж ми свої. Він урятував нам життя. «Не туди! — кричить він. — Сюди!» — І показує назад, на естраду… в той бік, де горить, розумієш. «Ти здурів! — криком же відгукується Трев. Голос він мав, як ото коли великий бик реве, але його було ледве чути серед того гуркотіння вогню й вереску людей. — Помирай, якщо хо’, а ми з Віллі забираємось!»

Він мене так і тримав за руку й тут же почав знову тягти до дверей, хоча на той час перед ними вже було стільки людей, що самих дверей зовсім не видно було. Я пішов би з ним. Я був такий очманілий, що не розумів куди й що. Усе, що я знав, — я не хочу бути засмаженим, мов якийсь людський індик.

Дік, скільки мав сили, ухопив Трева за волосся, а коли Трев обернувся, він ляснув його по обличчю. Я пам’ятаю, як голова Трева відбилася від стіни і як я тоді подумав, що Дік з’їхав з глузду. А потім він як закричить Треву в лице: «Підеш туди й загинеш! Крізь той натовп не пробитися до дверей, ніґґере!» — «Ти не можеш цього знати!» — заволав йому Трев, а тоді щось як гримне, так гучно БАХ! наче петарда якась, та тільки то від жару вибухнув басовий барабан Марті Деверо. Вогонь уже побіг угорі по сволоках і почала займатися проолієна долівка. «Я знаю! — кричить йому Дік. — Я знаю!»

Він ухопив мене за іншу руку, і я на хвильку відчув себе перетягуваним канатом, як у тій грі. Тоді Трев уважніше поглянув на ті двері й пішов за Діком. Дік нас підвів до вікна, підхопив стілець, щоб його вибити, та перш ніж він устиг замахнутися, шибку перед ним висадило жаротою. Тоді він вхопив Трева Досона за зад штанів і підсмикнув угору: «Лізь! — кричить йому. — Лізь, йоптвуматір!»

І Трев поліз, до того ж зграбно й спритно. Слідом він піддав мене, і я поліз. Ухопився за боковини віконної рами й підтягнувся. А наступного дня мав багатий урожай пухирів на долонях: деревина там тоді вже димілася. Я пірнув головою вперед, і якби Трев мене не підхопив, я міг би скрутити собі в’язи.

Ми обернулися, а там, Майкі, вже було таке… наче в найгіршому, який лишень можна побачити, кошмарі. Те вікно — просто жовтий прямокутник палкого світла. Полум’я вистрелює крізь бляшаний дах у десятках місць. Ми чули, як усередині кричать люде. Я побачив дві коричневих руки, що махали поперед вогню — Дікові руки. Трев Досон зчепив пальці, зробив для мене приступочку, я потягнувся крізь те вікно та вхопив Діка. Напружившись від його ваги, я притиснувся животом до стіни, і то було наче притиснутися черевом до печі, яка оце лише щойно почала добряче розгорятися. З’явилася голова Діка, але кілька секунд мені не вірилося, що ми зможемо його витягти. Він нахапався доволі диму й уже був близько того, щоб зомліти. Губи мав потріскані. Спина сорочки в нього вже тліла.

І тоді я його збіса мало не відпустив, бо відчув сморід тих людей, які горіли всередині. Я чув, дехто кажуть, ніби той запах схожий на смажені на грилі свинячі реберця, але він ’овсім не такий. Він такий, як ото коли валошать ж’ребчиків. Тоді розпалюють велике багаття і кидають до нього усе те лайно, і коли воно вже добре розгориться, тоді чутно, як там лускаються кінські яйця, наче каштани, й отак-от і люде смердять, коли починають засмажуватися просто всере’ині сво’о о’ягу. Я почув той сморід, і зрозумів, що довго його не витримаю, і тоді знову потяг щосили. І витяг Діка. З себе він втратив одного черевика.

Я завалився з рук Трева на землю. Дік упав на мене, і ось я тут, щоб розказати тобі, що в ніґґера голова таки міцна. Мені забило дух, і я, лежачи там, на землі, кілька секунд просто качався, тримаючись за живіт.

Урешті-решт я спромігся підвестись на коліна, потім на ноги. І побачив ті тіні, що біжать до лісосмуги. Я спершу було подумав, що то привиди, та потім уздрів черевики. Тоді навкруг «Чорної Мітки» вже було так ясно, наче при денному світлі. Я уздрів черевики й уторопав, що то люде в халамидах. Один із них трішки відстав від решти, і я побачив…