Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

Не хвалячись, можу визнати, що я сміливо йшов його слідами в обох цих напрямках, бо вже на двадцять другому році життя я був доктором права. Віддавшись згодом математиці й астрономії, я незабаром знав уже достатньо, щоби братися за коментування Коперника й Галілея. Я вам кажу про це не з наміром похвалитися своєю вченістю, але якщо вже маю розповісти вам про дивовижну пригоду, то хочу, щоб мене не вважали людиною легковірною чи забобонною. Я настільки далекий від подібних помилок, що єдина наука, до якої я не брався, це теологія. Що стосується інших, то я заглиблювався в них усією душею, а відпочинку шукав тільки в зміні предметів. Постійна праця згубно вплинула на моє здоров’я, і мій батько, обдумуючи різні способи відволікти мене, порадив мені подорож і наказав, щоб я об’їздив усю Європу й лише через чотири роки повернувся на Сицилію.

Спершу мені важко було відірватися від моїх книжок, кабінету й обсерваторії, але батько хотів цього, тож я мав слухатися. Бо й справді, ледь я розпочав подорож, як одразу відчув на диво приємні зміни. До мене повернувся апетит, сили, одне слово, я став абсолютно здоровим. Спочатку я подорожував у лектиці, але на третій день найняв мула й весело пустився в дальшу дорогу.

Багато людей знають цілий світ за винятком власної країни; я не хотів наразитися після повернення на подібний докір і з цією метою розпочав подорож із знайомства з чудесами, які природа так щедро розсипала на нашому острові. Замість того, щоб узбережжям вирушити просто з Палермо до Месіни, я обрав дорогу через Кастронуово, Кальтанісетту й приїхав у село, назви якого не пам’ятаю, а лежить воно біля підніжжя Етни. Там я збирався піднятися на гору й вирішив присвятити цілий місяць цій експедиції. По суті, весь той час я провів переважно у перевірці деяких недавно проведених дослідів із барометром. Уночі я вдивлявся в небо і з несказанним щастям відкрив дві зірки, яких не видно з обсерваторії в Палермо, бо вони там значно нижче горизонту.

Зі справжнім жалем я покидав те місце, де мені здавалося, що вся моя сутність неначе розпливалася в ефірному світлі й що я був учасником величної гармонії небесних тіл, над кружлянням яких так часто в житті задумувався. Ну й, зрештою, неможливо заперечити, що розріджене гірське повітря особливим чином діє на наш організм, бо пульс стає частішим і значно швидше працюють легені. Нарешті я спустився з гори зі сторони Катанії.

Містечко це населене таким же старовинним, але значно більш просвіченим дворянством, ніж у Палермо. Щоправда, точні науки мають мало прихильників у Катанії, як і взагалі на всьому нашому острові, але зате мешканці ревно займаються мистецтвами, пам’ятками старовини, а також давньою і новітньою історією всіх народів, які колись населяли Сицилію. Особливо розкопки й безліч цінних пам’яток, які при цьому знаходили, були предметом загальних розмов.

Саме в той час викопали з землі надзвичайно гарну мармурову плиту, покриту зовсім невідомими літерами. Уважно її оглянувши, я розпізнав, що напис зроблено пунійською мовою, і за допомогою давньоєврейської, яку я знаю достатньо добре, зумів розгадати загадку в спосіб, який усіх задовольнив. Завдяки цьому вчинку мене чудово приймали, і перші особи міста прагнули затримати мене, обіцяючи значні грошові вигоди. Проте, покинувши родину із зовсім іншою метою, я відмовився від усіх пропозицій і вирушив дорогою на Месіну. Тиждень я прожив у тому місті, знаменитому своєю торгівлею, після чого переплив протоку й зійшов на берег у Реджо.

Досі моя подорож була тільки розвагою; однак у Реджо все стало значно серйозніше. Розбійник по імені Зото спустошував Калабрію, а тріполітанські корсари шастали морем і тут, і там. Я не знав, яким чином дістатися до Неаполя, і якби мене не зупинив фальшивий сором, я б негайно повернувся до Палермо.

Минув уже тиждень від часу, як ця нерішучість затримала мене в Реджо, коли одного вечора, гуляючи в порту, я присів на прибережних каменях у місці, де було найменше людей. Там до мене наблизився якийсь чоловік примітної зовнішності, закутаний у яскраво-червоний плащ. Ніяк не привітавшись, він сів і озвався такими словами:

— Чи сеньйор Роматі знову займається рішенням якоїсь проблеми з алгебри чи астрономії?

— Аж ніяк, — відповів я, — сеньйор Роматі хотів би дістатися з Реджо до Неаполя й зараз обдумує вирішення проблеми, яким чином він зможе уникнути зустрічі з бандою синьйора Зото.

Тоді незнайомець, ставши серйозним, сказав:

— Синьйоре Роматі, твої здібності вже сьогодні роблять честь твоїй країні; ця честь, без сумніву, ще й примножиться, коли ти завдяки новим подорожам ще більше розшириш об’єм своїх знань. Зото — надто світська людина, щоб перешкоджати тобі в такій шляхетній справі. Візьми оці червоні пера, одне заткни за капелюх, решту роздай своїм людям і сміливо пускайся в дорогу. Щодо мене, то я якраз той самий Зото, якого так боїшся, і щоб ти не сумнівався в моїх словах, то ось знаряддя мого ремесла.

Кажучи це, він відгорнув плащ і показав мені пояс з пістолетами й стилетами, після чого по-дружньому потиснув мені руку й зник.

Тут я перервав ватажка циган і сказав, що багато чув про цього розбійника і що навіть знаю його синів.

— Я також їх знаю, — відповів Пандесовна, — тим більше, що вони разом зі мною перебувають на службі великого шейха Ґомелесів.

— Як це? Ти також йому служиш? — вигукнув я, надзвичайно здивований.

У цю мить один із циганів прошептав кілька слів на вухо ватажкові, який негайно підвівся й дав мені час подумати над тим, про що я довідався з останніх його слів. «Яка ж це могутня організація, — казав я сам собі, — яка, схоже, не має іншої мети, окрім як зберігати якусь таємницю чи затуманювати мій зір дивними видіннями, частину яких я часом розгадую, але в той же час нові, непередбачені обставини знову скидають мене в безодні сумніву. І цілком ясно, що я й сам — одна з ланок цього невидимого ланцюга, який щораз тісніше мене зв’язує».

Доньки ватажка, які якраз підійшли з проханням, щоб я вибрався з ними на прогулянку, перервали мої роздуми. Я підвівся й пішов за ними. Розмова велася чистою іспанською мовою, без жодних домішок циганської говірки. Я дивувався їхньому розумовому розвитку й веселій відкритості характеру. Після прогулянки була накрита вечеря, а потім усі полягали спати; цього разу, однак, жодна з моїх родичок не з’явилася.

День тринадцятий

Ватажок циган наказав принести мені добрячий сніданок і сказав: