Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

— У день, коли мені виповнилося шістнадцять років, до мене прийшли з візитом знатні особи. Це були: державний секретар, іспанський посол і герцоґ Ґвадаррама. Цей останній приїхав просити моєї руки, двоє інших товаришили йому, виключно щоб підтримати його прохання. Молодий герцоґ був дуже гарної зовнішності, і я не стану заперечувати, що він справив на мене велике враження. Увечері ми вийшли на прогулянку в сад. Ледь ми пройшли пару кроків, як з-поміж дерев вискочив розлючений бик і кинувся просто на нас. Герцоґ заступив йому дорогу з плащем в одній і шпагою в другій руці. Бик на мить затримався, але тут же рвонув на герцоґа й упав пробитий його клинком. Мені здавалося, що я завдячую життям відвазі й спритності молодого герцоґа, але наступного дня довідалася, що його конюший навмисне привів до нас бика і що його пан хотів у цей спосіб зробити мені послугу, згідно зі звичаями своєї країни. Тоді я замість вдячності розлютилася за той страх, який пережила, і відхилила пропозицію його руки.

Мій вчинок надзвичайно сподобався маркізі. Вона скористалася цією нагодою, щоб познайомити мене з усіма перевагами свободи, і з’ясувала, яких би я зазнала втрат, змінивши свій статус і обравши собі пана. Невдовзі після цього той самий державний секретар приїхав до нас у товаристві іншого посла й можновладного герцоґа Нудель-Гансберзького. Цей жених був високий, незграбний, товстий, світловолосий, білий аж до синяви й намагався розважати мене розмовами про майорати, якими він володів у габсбурзьких країнах імперії, але по-італійськи говорив зі смішним тірольським акцентом. Я почала передражнювати його вимову і з тим же самим акцентом запевняла його, що його присутність необхідна в майоратах, якими він володіє в габсбурзьких країнах імперії. Німецький герцоґ виїхав, зачеплений за живе. Маркіза обсипала мене пестощами й, щоб ще певніше затримати мене в Монте-Салерно, наказала зробити всі ті чудові речі, якими ти так захоплювався.

— І їй це справді винятково добре вдалося! — вигукнув я. — Цей чудовий палац слушно може бути названий земним раєм.

Від цих слів принцеса обурено підвелася й сказала:

— Синьйоре Роматі, я вже просила тебе, щоб ти не вживав цього слова, — після чого почала сміятися, але якимось страшним і судомним сміхом, весь час повторюючи: — так… раєм… земним раєм… знайшов про що говорити… про рай.

Ця сцена почала робитися прикрою; врешті-решт принцеса зробилася дивно суворою і, грізно на мене глянувши, звеліла мені слідувати за нею.

Вона відчинила двері, і ми опинилися у великому підземеллі, в глибині якого поблискувало немовби срібне озеро, яке насправді було зі ртуті. Принцеса сплеснула долонями, і я побачив човен, керований жовтим карликом. Ми сіли в човен, і лише тоді я побачив, що карлик має обличчя із золота, діамантові очі й коралові уста. Одне слово, це був автомат, який за допомогою маленьких весел надзвичайно вправно різав ртутні хвилі, женучи човен вперед. Цей нового роду перевізник вийшов з нами біля підніжжя скелі, яка розкрилася, і ми знову увійшли до підземелля, де тисячі інших автоматів представили нам найдивовижніше видовище. Павичі розпускали хвости, усіяні коштовними каменями, папуги зі смарагдовими перами літали над нашими головами, негри з чорного дерева приносили в золотих полумисках вишні з рубінів і виноград з сапфірів — незліченні кількості найдивовижніших предметів наповнювали ці чудесні склепіння, яких не можна було охопити поглядом.

І тоді, сам не знаю чому, в мене знову прокинулося бажання повторити те нещасне порівняння про рай, аби переконатися, яке враження це слово тепер справить на принцесу. Тож, піддавшись недоречній цікавості, я сказав:

— І справді, можна сказати, що ти, синьйоро, володієш раєм на землі.

Проте принцеса щонайпривітніше мені посміхнулася й сказала:

— Щоб ти краще міг судити про всі задоволення, які пропонує ця садиба, я познайомлю тебе з частиною моїх слуг.

З цими словами вона вийняла золотий ключик з-за пояса й відімкнула величезну скриню, покриту чорним оксамитом зі срібними оздобами. Коли віко відскочило, я побачив, як звідти виходить кістяк і наближається до мене в грізній позі. Я вихопив шпагу, але кістяк, відірвавши собі ліву руку, використав її замість зброї і розлючено напав на мене. Я досить добре захищався, але тут зі скрині виліз другий кістяк, виламав ребро у першого й з усіх сил ударив мене ним по голові. Я схопив його за шию, але він обхопив мене кістлявими руками й хотів повалити на землю. Нарешті я зумів позбутися його, але тут третій кістяк виповз зі скрині й приєднався до перших двох. За ним з’явилися три інші. Тоді, не маючи надій перемогти в такій нерівній боротьбі, я впав на коліна перед принцесою і почав благати про милосердя.

Принцеса наказала кістякам повернутися в скриню, після чого сказала:

— Пам’ятай, Роматі, щоб ніколи в житті не забував того, що тут бачив.

І в ту ж мить вона стиснула мені руку, я відчув, як мене щось обпекло аж до кісток, і зомлів.

Не знаю, як довго я залишався в такому стані; врешті-решт пробудився й почув десь неподалік побожні співи. Я виявив, що лежу серед великих руїн; хотів із них вибратися й опинився на внутрішньому подвір’ї, де побачив каплицю й монахів, які співали утреню. Скінчивши молитви, пріор запросив мене до своєї келії. Я пішов за ним і, намагаючись якось оговтатись, розповів йому все, що я бачив цієї ночі. Коли я закінчив свою розповідь, пріор сказав:

— Сину мій, а ти не дивився, принцеса не залишила в тебе на руці якихось слідів?

Я підкотив рукав — і справді побачив, що рука обпечена, а на ній відбиток п’яти пальців принцеси.

Тоді пріор відкрив скриньку, що стояла біля його ліжка, і вийняв з неї старий пергамент.

— Ось, — сказав він, — булла про наше заснування; можливо, вона пояснить тобі твої сьогоднішні пригоди.