Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

Але хіба ж буває така впертість, якої б жінка не в силах була здолати? Сеньйора Даланоса так вміло й настійливо напосідала на свого дядька фра Херонімо, що той нарешті пообіцяв скористатися першою ж сповіддю мого батька й суворо вишпетити його за сувору байдужість, з якою той ставиться до дитини, яка не зробила йому нічого поганого в житті. Фра Херонімо виконав свою обіцянку, хоча мій батько не міг без жаху подумати про ту хвилину, коли він уперше впустить мене до своєї кімнати. Фра Херонімо запропонував зустріч у саду Буен-Ретіро, але ця прогулянка ніяк не входила в той педантичний і одноманітний режим, від якого мій батько ніколи не відступав. Тож врешті-решт він вирішив прийняти мене у себе, і фра Херонімо сповістив цю щасливу новину моїй тітці, яка мало не вмерла від радості.

Мушу тобі сказати, що десять років меланхолії додали чимало дивацтв до усамітненого способу життя мого батька. Між іншим, у нього з’явилася особлива пристрасть виготовляти чорнила, а першопричиною цієї дивної звички було наступне. Одного дня, коли він перебував у товаристві кількох літераторів і працівників у книгарні Морено, розмова перейшла на те, як важко дістати добре чорнило; кожен визнав, що немає чим писати й марно пробує сам зайнятися виготовленням такої необхідної речі. Морено на це сказав що в його книгарні є збірка найрізноманітніших порад, серед яких напевно знайдуться й рецепти виготовлення чорнила. Він пішов по цю книжку, але не міг одразу її знайти, а коли повернувся, то розмова велася вже про щось інше; говорили про успіх нової п’єси, і ніхто вже не хотів і чути ані про чорнила, ані про рецепти їх виготовлення. Мій же батько вчинив зовсім інакше. Він узяв книжку, одразу знайшов спосіб виготовлення чорнила й сильно здивувався, що одразу зрозумів те, що найвідоміші іспанські вчені вважали надзвичайно складним. Насправді ж ішлося тільки про вміле змішування настоянки чорнильного горіха з розчином сірчаної кислоти й про додавання відповідної кількості камеді. Автор, однак, доводив, що добре чорнило можна отримати тільки тоді, коли за один раз виготовляти велику кількість, кип’ятячи суміш і ретельно її перемішуючи, бо камедь, не споріднена ніяким чином з субстанціями металів, весь час намагається відділитися від них, та й сама камедь є схильною до органічного розпаду, якому можна запобігти лише додаванням невеликої кількості спирту.

Мій батько купив книжку, наступного ж дня роздобув необхідні інгредієнти, аптечні терези й найбільшу сулію, яку тільки міг знайти в Мадриді, відповідно до останніх зауважень автора. Чорнило вийшло чудове; батько заніс пляшку літераторам, які зібралися у Морено, ті визнали його досконалим і просили ще.

Ведучи тихе й усамітнене життя, мій батько ніколи не мав можливості зробити кому-небудь якусь послугу й отримати за це заслужену похвалу, тому він знайшов нове задоволення в тому, що люди йому зобов’язані, а він приймає їхні подяки, і дуже прив’язався до заняття, яке приносить йому стільки радісних хвилин. Бачачи, що мадридські літератори моментально зужили весь вміст найбільшої сулії, яку він зміг знайти в усьому місті, він наказав привезти з Барселони таку сулію, в яких середземноморські матроси тримають, як правило, вино на кораблях. У такий спосіб він міг одразу виготовити двадцять бутлів чорнила, яке мадридські літератори списали так само швидко, засипавши мого батька похвалами й подяками.

Однак чим більшими ставали сулії, тим більше вони створювали незручностей. Неможливо було одночасно гріти й перемішувати суміш; що вже казати, коли доходило до переливання з одного посуду в інший. На той час мій батько вирішив привезти з Тобосо великий глиняний котел, який використовують для виготовлення селітри. Коли цей котел прибув, він наказав помістити його над невеличкою пічечкою, де за допомогою кількох вуглин підтримував вічний вогонь. Краник, зроблений внизу котла, служив для випускання рідини, а ставши на край пічечки, можна було цілком зручно маленьким дерев’яним веслом перемішувати кипляче чорнило. Ці котли мали висоту дорослої людини, тож можеш здогадатися, скільки чорнила виготовляв мій батько за один раз. А крім того, він мав звичку поповнювати вміст котла, як тільки чорнила убувало. І йому справляло надзвичайну радість, коли до нього заходила служниця чи хтось із домашніх якогось відомого літератора з проханням відпустити пляшечку чорнила; а коли той літератор видавав якийсь твір, який набував розголосу серед письменників і про який говорили у Морено, мій батько радісно усміхався від думки, що й він причетний до цього тріумфу. Нарешті, щоб уже все тобі визнати, скажу, що в усьому місті не називали мого батька інакше ніж don Felipe dei Tintero Largo, тобто «дон Філіп з величезного каламаря», а справжнє його прізвище, Авадоро, було відоме лишень кільком людям.

Я знав про це все; мені часто розповідали про чудернацький характер мого батька, про обстановку його кімнати, про великий котел з чорнилом, і мені не терпілося побачити всі ці чудеса на власні очі. Що ж до моєї тітки, та не мала сумніву, що як тільки батько хоч раз мене побачить, від тут же забуде про всі дивацтва, аби тільки захоплюватись мною від ранку до вечора. Нарешті призначили день зустрічі. Мій батько сповідався у фра Херонімо в останню неділю кожного місяця. Священик мав підтримати його рішення побачити мене, а під кінець сказати, що я перебуваю в його квартирі, і супроводити його в дорозі додому. Фра Херонімо, повідомивши нас про цей намір, застеріг мене, щоб я нічого не чіпав у кімнаті мого батька. Я погодився на все, тітка ж пообіцяла наглядати за мною.

Нарешті прийшла очікувана неділя. Тітка одягла мене в рожевий святковий костюмчик зі срібною бахромою і ґудзиками з бразильських топазів. Присяглася мені, що я виглядаю, як божок кохання, і що мій батько, побачивши мене, тут же шалено мене полюбить. Сповнені надій і приємних передчуттів, ми радісно пішли вулицею Урсулінок і вийшли на Прадо, де жінки зупинялися, щоб мене попестити. Нарешті ми прийшли на вулицю Толедо й увійшли в дім мого батька. Нас впустили в його кімнату. Тітка, боячись моєї жвавості, посадила мене в кріслі, сіла напроти й тримала мене за торочки черезплічника, щоб я не міг вставати й торкатися розставлених речей.

Спочатку я винагороджував себе за це насильство, нишпорячи поглядом по всіх кутках кімнати, дивуючись її чистоті й упорядкованості. Куток, призначений для виготовлення чорнила, був таким самим чистим і симетричним, як і решта кімнати. Великий котел з Тобосо виглядав так, наче служив оздобою, біля нього стояла засклена шафа, в якій були зібрані потрібні інструменти й інгредієнти.

Вигляд цієї шафи, вузької і довгої, що стояла біля самої пічечки з котлом, підсунув мені раптову й несподівану думку вилізти на неї, бо я гадав, що не буде нічого смішнішого, як коли мій батько почне мене марно шукати по всій кімнаті, а я найспокійніше в світі сидітиму в нього над головою. Я миттю вирвав черезплічник з тітчиних рук, скочив на край пічечки, а звідти на шафу.

Спершу тітка була в захваті від моєї спритності, потім, однак, почала умовляти мене, щоб я спустився з шафи. Тим часом нам сказали, що батько вже увійшов на сходи. Тітка впала переді мною на коліна, благаючи, щоб я зіскочив на землю. Я не міг опиратися таким зворушливим проханням, але, спускаючись, відчув, що потрапив ногою на край котла. Я хотів затриматись, але помітив, що тягну за собою шафу. Відпустив руки й потрапив у саму середину котла з чорнилом. Я, без сумніву, потонув би, якби тітка не схопила весло, яким розмішували чорнило, й не розбила котел на тисячу дрібненьких шматочків. Саме в цю мить увійшов батько й побачив, як ріка чорнила заливає його кімнату, а посеред неї зміїться якась чорна постать, наповнюючи дім несамовитим репетуванням. У розпачі він втік на сходи; збігаючи, звихнув собі ногу й упав непритомний.

Щодо мене, то я незабаром перестав верещати, бо чорнило, якого я перепив, мене теж позбавило притомності. До тями я прийшов лише після довгої хвороби, і минуло багато часу, поки я цілком одужав. Покращенню мого стану найбільше посприяла звістка, яку мені переказала тітка і яка справила мені таку радість, що знову боялися, аби я не зійшов з розуму. Ми мали невдовзі покинути Мадрид і виїхати на постійне проживання до Бурґоса. Щоправда, невимовна радість, яку я відчував, думаючи про цю подорож, дещо зменшилася, коли тітка запитала мене, чи хочу я сидіти з нею разом у її кареті, чи подорожувати окремо у власній лектиці.

— Ні одне, ні друге, — відповів я з надзвичайним запалом, — я не баба і не хочу подорожувати інакше, ніж на баскому коні або принаймні на мулі, з добрим сеґовійським карабіном біля сідла, парою пістолетів за поясом і довгою шпагою. Я поїду тільки за цієї єдиної умови, і ти, тітонько, повинна для власної користі забезпечити мене цими речами, бо твій захист — це відтепер мій найсвятіший обов’язок.

Я наговорив ще багато подібних дурниць, які здавалися мені найрозумнішими в світі і які насправді лиш смішили, коли їх чули з вуст одинадцятирічного хлопця.

Підготовка до від’їзду дала мені можливість продемонструвати надзвичайну рухливість. Я входив, виходив, бігав, наказував, в усе встрявав, бо й справді мусив багато чого зробити, оскільки моя тітка, виїжджаючи назавжди до Бурґоса, забирала все своє рухоме майно. Нарешті настав щасливий день виїзду. Наш багаж ми вислали через Аранду, а самі вирушили через Вальядолід.

Тітка, яка спочатку хотіла подорожувати в кареті, бачачи, що я вирішив неодмінно їхати на мулі, пішла за моїм прикладом. Замість сідла їй влаштували маленьке крісло зі зручним сидінням і прикрили його парасолем. Перед нею ішов озброєний погонич мулів з метою усунення будь-яких небезпек. Решта нашого каравану, що складалася з дванадцяти мулів, виглядала чудово; я ж, вважаючи себе його начальником, часом їхав попереду, часом позаду, завжди зі зброєю в руці, особливо ж на поворотах і в інших підозрілих місцях.

Легко здогадатися, що мені так і не трапилася нагода продемонструвати мою хоробрість і що ми щасливо приїхали до Алабахос, де зустріли ще два каравани, такі ж численні, як і наш. Тварини стояли біля ясел, подорожні ж містилися з протилежного боку стайні, в кухні, яку відділяли від мулів дві камінні східці. Майже всі корчми в Іспанії були тоді так влаштовані. Весь дім складався з одного довгого приміщення, кращу половину якого займали мули, скромнішу ж — подорожуючі. Незважаючи на це, всі були веселими. Погонич мулів, чистячи їх скреблом, пускав бісиків господині, яка відповідала йому зі жвавістю, властивою її статі й професії, поки господар принаймні на хвильку своєю повагою не переривав тих залицянь. Слуги наповнювали дім стукотом кастаньєт і танцювали під хрипку пісню козячого пастуха. Подорожні знайомилися й запрошували одні одних на вечерю, потім усі підсувалися до вогню, кожен розповідав, хто він, звідки приїхав, а часом додавав усю історію свого життя. Добрі то були часи. Сьогодні заїжджі доми значно зручніші, але шумне й товариське життя, яке тоді вели в подорожі, мало свої приваби, яких я не вмію описати. Скажу лиш, що того дня я був такий щасливий, що вирішив усе життя подорожувати і, як бачиш, досі щиро виконую своє рішення.

Тим часом певна обставина ще більше утвердила мене в цих намірах. Після вечері, коли всі подорожуючі зібралися біля вогню і кожен з них щось розповів про землі, в яких він побував, один з них, який до цього весь час мовчав, промовив:

— Усі пригоди, які ви пережили в своїх подорожах, заслуговують на увагу й пам’ять; щодо мене, то я був би радий, щоб зі мною не сталося нічого гіршого, але, потрапивши в Калабрію, я пережив пригоду таку дивну, незвичайну й водночас страшну, що досі не можу про неї забути. Цей спогад так пригнічує мене, так отруює всі мої задоволення, що я й справді часто дивуюся, як цей смуток ще й досі не позбавив мене розуму.

Такий початок розпалив цікавість усіх слухачів. Ми почали просити його, щоб він полегшив свій тягар розповіддю про такі незвичайні події. Подорожній довго вагався, не знаючи, що має робити, і нарешті почав так:

Мене звуть Джуліо Роматі. Мій батько, П’єтро Роматі, є одним з найвідоміших юристів Палермо й навіть усієї Сицилії. Як можна здогадатися, він дуже сильно відданий своїй професії, яка забезпечує йому пристойне життя, але ще сильніше відданий філософії, якій він присвячує весь свій час, вільний від основних занять.