Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

Наступного дня я обідав з обома герцоґинями й Толедо. Я переповів їм свою вчорашню розмову, яка справила значно більше враження на слухачів, ніж я сподівався. Толедо, який вже не був таким вродливим і не мав уже такого потягу до фліртів, охоче спробував би задовольнити свою жагу почестей, але, на лихо, міністр, на якого він розраховував, граф Оропеса, покинув службу. Тому Толедо роздумував над вибором іншого шляху. Повернення герцоґа Аркоса й те, що той був у милості в кардинала, зовсім його не тішило.

Герцоґиня Сидонія, схоже, з жахом очікувала для себе довічного ув’язнення. А герцоґиня Авіла щоразу, коли згадували про двір чи милості, набирала ще більш гордого виразу, ніж завжди. У такі моменти я виразно бачив, що станова нерівність відчувається навіть за умов найщирішої дружби.

Через кілька днів, коли ми обідали у герцоґині Сідонії, конюший герцоґа Веласкеса сповістив, що його сеньйор збирається нас відвідати. Герцоґ був тоді в розквіті віку. Він мав вродливе обличчя, а французьке вбрання, від якого він не хотів відмовлятися, вигідно відрізняло його від інших. Красномовство також відрізняло його від іспанців, які часто майже зовсім не розмовляють і тому шукають спасіння в гітарах і сиґарах. Веласкес же, навпаки, вільно переходив від одної теми до іншої і завжди знаходив можливість сказати нашим дамам щось приємне.

Безперечно, Толедо був розумніший, але розум лиш час від часу проявляє себе, красномовство ж є невичерпним. Розмова з Веласкесом дуже нам подобалася, він навіть сам помітив, що слухачам з ним цікаво. І тоді, звертаючись до герцоґині Сидонії, він, вибухнувши сміхом, сказав:

— А взагалі, мушу визнати, що це було б чудово!

— Що саме? — запитала герцоґиня.

— Так, сеньйоро, — відповів Веласкес, — краса, молодість — це в тебе спільне з багатьма іншими жінками; але ти, безперечно, була б наймолодшою і найпрекраснішою на світі тещею.

Герцоґиня ніколи досі над цим не замислювалась. Їй було двадцять вісім років. Дуже молоді жінки були значно молодшими від неї, а отже це був би новий спосіб помолодшати.

— Вір мені, сеньйоро, — додав Веласкес, — я кажу найщирішу правду. Король доручив мені просити руки твоєї доньки для молодого маркіза Медіни. Його величність дуже хоче, щоб знаменитий ваш рід не вигас. Усі ґранди вміють цінувати цю дбайливість. Що ж стосується тебе, сеньйоро, то чи можна собі уявити більш чарівне видовище, ніж бачити, як ти ведеш доньку до олтаря. Загальна зацікавленість буде вимушена розділитися надвоє. На твоєму місці я був би одягнений так само, як і донька: в білій атласній сукні, розшитій сріблом. Раджу виписати тканину з Парижа, я підкажу тобі найвишуканіші крамниці. Я вже обіцяв нарядити нареченого, причому на французький штиб, зі світлою перукою. А тепер дозвольте відкланятися; Понтокарреро хоче дати мені якісь доручення; аби тільки вони були такими ж приємними.

Сказавши це, Веласкес по черзі подивився на обох дам, даючи кожній зрозуміти, що вона справила на нього більше враження, ніж сусідка, вклонився кілька разів, обкрутився на п’яті й пішов. У Франції це тоді називалося світськими манерами.

Після того, як Веласкес пішов, настало довге мовчання. Жінки замислились над сукнями, розшитими сріблом, Толедо ж звернув увагу на стан справ у країні й вигукнув:

— Як це, невже він думає звертатися лишень до таких Аркосів і Веласкесів, тобто найлегковажніших людей в усій Іспанії? Якщо французька партія так ставить справи, то треба буде звернутися до Австрії.

Толедо й справді одразу пішов до графа Гарраха, який тоді був послом імператора в Мадриді. Дами подалися на Прадо, я ж верхи поїхав за ними.

Незабаром ми зустріли розкішну карету, в якій розсілися дві сеньйори — Ускаріс і Бускерос. Герцоґ Аркос верхи їхав поряд із ними. Бускерос, який також поспішав за герцоґом, того самого дня отримав орден Калатрави, і той висів у нього на грудях. Я остовпів, побачивши це. У мене був орден Калатрави, і я гадав, що мені було дано його в нагороду за мої заслуги, а передовсім за чесну й достойну поведінку, яка здобула мені прихильність знатних і могутніх друзів. Зараз, бачачи цей самий орден на грудях людини, яку я щонайбільше зневажав, я був, відверто вам признаюся, надзвичайно збентежений. Я зупинився, наче прикутий, на місці, де побачив карету сеньйори Ускаріс. Об’їхавши Прадо й заставши мене на тому самому місці, де нещодавно залишив, Бускерос розв’язно під’їхав до мене й сказав:

— Тепер ти бачиш, друже мій, що різні дороги ведуть до тієї самої мети. Я теж, так само, як і ти, є кавалером ордена Калатрави.

Я був обурений до крайніх меж.

— Бачу, — відповів я, — але кавалер ти чи не кавалер, сеньйоре Бускерос, застерігаю тебе, що якщо я коли-небудь побачу, як ти шпигуєш у домах, де я буваю, то поведуся з тобою як з останнім негідником.

Бускерос зробив якнайсолодшу міну й сказав:

— Любий пасинку, я мав би вимагати від тебе пояснень, але не можу на тебе гніватись і завжди був і буду твоїм приятелем. На доказ цього я хотів би поговорити з тобою про деякі дуже важливі речі, які тебе стосуються, особливо ті, що пов’язані з герцоґинею де Авіла. Якщо тобі цікаво і якщо ти хочеш послухати, віддай свого коня конюхові й ходи зі мною до найближчої цукерні.

Пробуджена цікавість і турбота про спокій дорогої моєму серцю особи примусили мне погодитися. Бускерос наказав принести прохолодні напої і почав говорити про речі, ніяк між собою не пов’язані. Ми були самі, однак невдовзі прийшло кілька офіцерів валлонської гвардії. Вони сіли за стіл і наказали принести собі шоколаду.