Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

За цим шаром іде другий, середній, який займає різні посади й шукає протегування кавалерів. Жінки цього прошарку називаються по-італійськи onorate, що значить «шановані». Вони й справді заслуговують цього звання своєю пристойною поведінкою і — якщо вже казати правду — таємничістю, за якою приховують свої любовні інтриґи.

Значний досвід навчив жінок onorate, що збереження таємниці не узгоджується з характером французьких кавалерів, а принаймні нечувано рідко буває, аби хтось із них поєднував скромність з іншими достойними якостями, які їх у цілому характеризують. Наслідком стало те, що молоді люди цієї нації, які в інших країнах звикли до великого успіху у жінок, на Мальті повинні спілкуватися з вуличними дівчатами. Німецькі кавалери, яких значно менше, мають найбільший успіх у жінок onorate і завдячують цим, як я гадаю, своїй біло-рожевій шкірі. За ними йдуть іспанці, головним достоїнством яких є твердий і чесний склад думок.

Французькі кавалери, особливо «караванщики»[51], мстяться жінкам onorate, всіляко глузують з них і розголошують їхні любовні інтрижки, але оскільки живуть вони завжди відокремлено й не хочуть вивчати італійську мову, якою говорить уся країна, то ніхто й не зважає на їхні плітки.

Тож жили ми спокійно з нашими жінками onorate, аж одного дня французький корабель привіз командора де Фул-кера зі старовинного роду сенешалів Пуату, що походить від графів Анґулемських. Командор вже бував на Мальті й уславився великою кількістю дуелей. Цього разу він приїхав домагатися посади головного командора ґалерного флоту. Йому було вже тридцять шість років, тому сподівалися, що він мав би вже зробитися статечним. Він і справді перестав бути задиракою і галабурдником, зате зробився бундючний, гордовитий, бунтівливий і виставляв претензії, щоб його поважали більше, ніж самого великого маґістра.

Командор став жити відкритим домом. Французькі кавалери вічно товклися у нього. Ми рідко коли до нього заходили, нарешті повністю розірвали з ним відносини, бо в нього завжди велися неприємні для нас розмови, зокрема про жінок onorate, яких ми шанували й кохали. Коли командор виходив, цілий рій молодих «караванщиків» завжди оточував його. Командор вів їх на Тісну Вуличку, показував місця, де в нього були дуелі й розповідав усі подробиці своїх поєдинків.

Мушу тобі сказати, що, згідно з нашими звичаями, дуелі на Мальті заборонені за винятком Тісної Вулички, провулка, куди не виходило жодне вікно. Вуличка ця широка рівно настільки, скільки потрібно двом людям, які хочуть зійтися один з одним і схрестити шпаги. І жоден з них не може відступити. Суперники стають упоперек вулички, а їх друзі затримують перехожих, щоб не заважали їм. Цей звичай був запроваджений колись для запобігання убивствам, бо людина, яка знає, що має ворога, не ходить Тісною Вуличкою, коли ж убивство скоєне в іншому місці, то його вже неможливо видати за дуель.

Нарешті, Тісною Вуличкою не можна під загрозою смерті ходити, маючи стилет. Як ти бачиш, дуелі не тільки допустимі, але й дозволені на Мальті, хоча сам дозвіл — негласний. Кавалери, зі свого боку, не тільки не зловживають цією свободою, але навіть говорять про неї з певного роду обуренням як про злочин проти християнського милосердя, особливо вражаючий там, де перебуває орден.

Тому прогулянки командора Тісною Вуличкою були дуже недоречними, і немає нічого дивного, що вони привели до недобрих наслідків: французькі «караванщики» стали задираками, до чого, зрештою, і без того мали вроджену схильність. Їх погані звички з дня на день погіршувались. Іспанські кавалери ще більше стали уникати їх, нарешті зібралися у мене, запитуючи, що їм робити, аби припинити це безчинство, яке вже стало нестерпним. Я подякував землякам за честь і довіру, яку вони мені виявили, а також пообіцяв їм поговорити про це з командором і представити йому поведінку молодих французів як свого роду зловживання, якому тільки він може покласти край завдяки великому авторитету й тій шані, яку до нього відчувають усі його земляки. Я обіцяв собі, що зроблю це з належною ґречністю, на яку командор був дуже ласий, однак не мав ніякої надії, що обійдеться без поєдинку. Я, однак, думав про це без прикрості, бо такий поєдинок, з огляду на його причину, був би для мене дуже почесний. Врешті, я гадав, що в такий спосіб дам вихід неприязні, яку віддавна відчував до командора.

Саме був страсний тиждень, тому було вирішено, що я лише через два тижні говоритиму з командором. Мені здається, що йому донесли про мій намір, і він хотів випередити події, шукаючи зі мною сварки.

Настала страсна п’ятниця. Ти знаєш, що за іспанським звичаєм у цей день подають святу воду коханій жінці, ідучи за нею з костелу до костелу. У певному смислі до цього спонукають ревнощі і побоювання, аби хтось інший не подав їй воду й не спробував би в цей спосіб зав’язати знайомство. Цей звичай завели також і на Мальті. Згідно з ним, я пішов за певною молодою жінкою onorata, з якою мав зв’язок вже кілька років. Але в першому ж костелі, до якого вона увійшла, командор встиг підійти до неї раніше за мене. Він став між нами, повернувшись до мене спиною, ще й відійшов на кілька кроків назад, наче хотів наступити мені на ногу. Така поведінка звернула на себе увагу кількох присутніх кавалерів.

Вийшовши з костелу, я з байдужим виглядом підійшов до командора, начебто прагнучи поговорити з ним про якісь дрібниці. Запитав його, до якого костелу він зараз має намір податися. Він назвав мені якогось святого. Я запропонував, що проведу його коротшою дорогою, і так, що він і не помітив, відвів його в Тісну Вуличку. Опинившись там, я витягнув шпагу, певний, що ніхто нам не перешкодить, бо всі того дня були в костелах.

Командор також витягнув шпагу, але опустив її вістря.

— Як це, — запитав він, — у страсну п’ятницю?

Я не бажав його слухати.

— Візьми до уваги, — додав він, — що я вже майже шість років не сповідався. Мене лякає стан мого сумління. Через три дні…

Я взагалі-то маю спокійний характер, а ти знаєш, що такі люди, коли їх допекти до живого, вже не здатні себе стримувати. Я вимусив командора стати до бою, але — дивна річ — якийсь страх був написаний на його обличчі. Він сперся на мур, ніби передчував, що впаде, і завчасу шукав опори.

І справді, після першого ж удару я пробив йому шпагою груди. Він опустив шпагу, поточився на мур і сказав умираючим голосом:

— Я прощаю тобі — аби тільки небо тебе простило. Віднеси мою шпагу в Тет-Фульк і замов сто мес за упокій моєї душі в замковій каплиці.

І він сконав. У першу мить я не звернув уваги на його останні слова і якщо пізніше пригадав їх собі, то лиш тому, що почув їх знову. Про сам цей випадок я, як і належить, доповів, і можу сказати, що перед святами цей поєдинок ніяк мені не зашкодив. Командора не любили і визнали, що він отримав те, що заслужив; проте я вважав, що скоїв гріх перед Богом, особливо тим, що знехтував святим таїнством, і совість гірко мучила мене. Це тривало тиждень.

Уночі з п’ятниці на суботу я раптом прокинувся, і коли подивився довкруж, мені здалося, що я не в своїй кімнаті, а лежу на бруківці в Тісній Вуличці. Я дуже здивувався, побачивши командора, який спирався на мур. Привид, зібравши, здавалося, нелюдські сили, сказав: