Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

— Віднеси мою шпагу в Тет-Фульк і замов за упокій моєї душі сто мес у замковій каплиці.

Ледь я почув ці слова, як запав у летаргічний сон. Наступного дня я прокинувся в своїй кімнаті й у своєму ліжку, але чудово пам’ятав своє видіння.

Наступної ночі я наказав слузі спати в моїй кімнаті й нічого не бачив. Цілий тиждень я був спокійний, але в ніч з п’ятниці на суботу знову мав те саме видіння, з тією тільки різницею, що мій слуга лежав на бруківці в кількох кроках від мене. Привид командора явився мені й повторив ті самі слова. Відтоді я щоп’ятниці бачив одне й те саме видіння. Слузі моєму снилося, що він лежить у Тісній Вуличці, але командора він не чув і не бачив.

Спочатку я не знав, що це за Тет-Фульк, куди я, згідно з бажанням командора, мав віднести його шпагу. Кавалери з Пуату сказали мені, що це замок, який знаходиться в трьох милях від Пуатьє, серед лісу, що про нього в їхніх краях розповідають багато незвичайних історій і що туди ходять оглядати деякі цікаві предмети, як, наприклад, зброю Фульк-Тайфера й лати убитих ним рицарів, і що згідно зі звичаєм, прийнятим у родині Фулькер, там складали зброю, яка служила членам роду чи то в битвах, чи в поєдинках. Усе це дуже зацікавило мене, але спершу я повинен був подумати про свою душу.

Я подався до Рима, визнав свої гріхи перед великим сповідником, не приховав від нього й видіння, яке постійно переслідувало мене. Він не відмовився дати мені відпущення гріхів, але поставив умову. Відбувши покуту, я не повинен був забути й про сто мес у каплиці замку Тет-Фульк. Небо тим часом прийняло мою жертву, і від часу, як я висповідався, привид командора перестав докучати мені. Я привіз із собою з Мальти його шпагу, тож одразу вирушив до Франції.

Коли я прибув у Пуатьє, там вже знали про смерть командора, і я помітив, що любили його не більше, ніж на Мальті. Я залишив у місті своїх слуг, сам же одягнувся пілігримом і найняв провідника. Я вважав, що доречно буде піти до замку пішки, зрештою й дорога до Тет-Фульк була непроїжджою.

Ворота ми застали закритими, довго дзвонили й гукали, нарешті з’явився бурґграф[52]. Він був єдиним мешканцем Тет-Фулька крім пустельника, який доглядав за каплицею і якого ми застали за молитвою. Коли він закінчив молитися, я сказав, що прийшов просити його відслужити сто мес. З цими словами я поклав пожертвування на олтар і хотів там залишити й шпагу командора, однак бурґграф сказав мені, що її слід віднести до зброївні, де, згідно зі звичаєм, завжди зберігалася зброя всіх Фулькерів, що загинули в битвах, а також зброя убитих ними ворогів. Я пішов за бурґграфом до зброївні й справді побачив велику кількість шпаг різної довжини, а також численні портрети, починаючи від Фульк-Тайфера, графа Анґулемського, того що вибудував Тет-Фульк для свого нешлюбного сина, який був пізніше сенешалем Пуату й родоначальником Фулькерів з Тет-Фулька.

Портрети сенешаля і його дружини висіли по обидва боки великого каміна, що знаходився в кутку зброївні. Постаті виглядали на них, наче живі. Інші портрети також були добре намальовані, кожен у стилі своєї епохи, проте жоден з них не був таким вражаючим, як портрет Фульк-Тайфера. Картина була в натуральну величину. Рицар стояв на ній у жупані з буйволячої шкіри, в одній руці тримав шпагу, другою брав щит, який подавав йому конюший. Більша частина шпаг була майстерно розвішана обіч цього портрета.

Я попросив бурґграфа, аби він наказав розпалити вогонь і принести мені вечерю.

— Згода щодо вечері, — відповів він, — але що стосується ночівлі, то я радив би тобі, мій пілігриме, переночувати в моїй кімнаті.

Я запитав його про причину такої обережності.

— Краще не запитуй, — відповів бурґграф, — повір мені й накажи постелити тобі біля мого ліжка.

Я пристав на його пропозицію з тим більшим задоволенням, що якраз була п’ятниця, і я боявся повернення мого видіння.

Бурґграф вийшов, аби зайнятися вечерею, я ж почав розглядати зброю і портрети, які, як я вже сказав, були намальовані з надзвичайною схожістю. Чим більше день хилився до вечора, тим більш шати, мальовані в темних барвах, зливалися воєдино з похмурим тлом картин, і лиш вогонь каміна яскраво освітлював обличчя. Було в цьому щось жахливе, а може, я занадто попустив своїй уяві, бо стан сумління весь час тримав мене в тривозі.

Бурґграф приніс мені вечерю, що складалася з полумиска форелей, пійманих у сусідньому ручаї. Дали мені також пляшку непоганого вина. Я хотів, щоб пустельник сів з нами до столу, але той жив тільки якимись корінцями, звареними у воді.

Я звик щовечора читати молитовник, як і випадало монахові, особливо іспанському. Отож я вийняв книжку й чотки, бурґграфові сказав, що оскільки спати ще не хочу, то помолюся в зброївні до пізньої ночі, і лиш попросив його вказати мені мою кімнату.

— Охоче, — відповів він, — пустельник прийде опівночі до каплиці молитися. Тоді ти зійдеш цими малими сходами й не зможеш оминути моєї кімнати, двері якої я залишу відчиненими. Пам’ятай тільки, що після півночі не слід тут лишатися.

Бурґграф вийшов. Я почав молитися, час від часу підкладаючи у вогонь дрова. І все ж я не смів особливо приглядатися до стін, бо портрети немовби оживали. Коли я випадково зиркав на якийсь із них, мені одразу здавалося, що він моргає очима й кривить уста. Особливо сенешаль і його дружина, які висіли по обидва боки каміна, кидали на мене гнівні погляди, після чого дивилися одне на одного. Раптовий порив вітру, який струснув вікнами так, що забряжчала зброя на стіні, подвоїв мій неспокій. Але я не переставав палко молитися.

Нарешті я почув пустельника, який співав псалми, і коли спів замовк, я спустився сходами, прагнучи потрапити в кімнату бурґграфа. В руці в мене був недогарок свічки, вітер погасив його, тож я вернувся, щоб його запалити, але яке ж було моє здивування, коли я побачив сенешаля і його дружину, які вийшли з рам і сиділи біля каміна. Вони невимушено розмовляли одне з одним і можна було виразно чути всі слова:

— Душенько моя, — говорив сенешаль, — що ти думаєш про цього кастильця, який убив командора, не давши йому навіть висповідатися?