Розділ «Ян Потоцький Рукопис, знайдений у Сараґосі»

Я знав, а радше здогадувався, що сеньйора Сантарес не має ніяких фінансових засобів, тому вирішив звернутися за допомогою до дона Беліала. Я повідомив свою господиню, що дон Кристобаль втратив довіру своїх начальників і не може більше у неї бувати, але що я маю знайомих у міністерстві й сподіваюся на щасливе завершення своїх старань. Надія врятувати життя батькові переповнила сеньйору Сантарес надзвичайною радістю. До всіх почуттів, які вона до мене мала, була додана ще й вдячність. Її відданість здавалася тепер менш порочною. Такі великі благодіяння повністю знімали з неї у власних очах усі гріхи. Нові насолоди відбирали у нас усі години.

Я вирвався на одну ніч, аби піти до дона Беліала.

— Я чекав тебе, — сказав він мені. — Я знав, що розкаяння твоє триватиме недовго, а докори сумління — ще коротше. Всі сини Адама виліплені з однієї глини. Але я не сподівався, що тобі так швидко набридне насолода, якої ніколи не знали навіть королі цієї малої кулі, котрі не куштували моїх цукерок.

— На жаль, сеньйоре дон Беліал, — відповів я, — ти наполовину маєш рацію, але щодо теперішнього мого життя, то воно мені аж ніяк не набридло. Навпаки, я побоююся, що якби воно якимось чином змінилося, то втратило б для мене свою привабливість.

— І все ж, — сказав дон Беліал, — ти прийшов до мене по три тисячі пістолів, якими хочеш купити свободу сеньйора Ґораньєса. Ти, мабуть, не знаєш, що як тільки він буде виправданий, то одразу перевезе в свій дім доньку й онучок, яких уже давно хоче зробити дружинами двох чиновників своєї канцелярії. В обіймах тих щасливих чоловіків ти побачиш два чудові створіння, які подарували тобі свою невинність, а в нагороду хотіли тільки певної участі в тих насолодах, джерелом яких ти був сам. Більше спонукувана почуттям суперництва, ніж ревнощами, кожна з них вважала вищою нагородою для себе те щастя, причиною якого сама ж і була, і без заздрості раділа щастю, яким обдаровувала тебе інша. Їхня мати, більш досвідчена, але не менш пристрасна, завдяки моїм цукеркам могла без образи дивитися на щастя дочок. Після таких хвилин — як же ти станеш жити далі? Чи підеш шукати узаконених насолод шлюбу, чи зітхатимеш за почуттями кокетки, яка не запропонує тобі нічого схожого на насолоди, яких жоден смертний до тебе не знав?

Тут дон Беліал раптом змінив тон і сказав:

— Хоча, ні, я не маю рації. Батько сеньйори Сантарес дійсно не винен, і свобода його залежить від тебе. Насолода, зумовлена добрим вчинком, повинна перевищити всі інші.

— Сеньйоре дон Беліал, — сказав я, — ти дуже холодно говориш про добрі вчинки, зате дуже палко про насолоди, які в кінцевому підсумку є гріхами. Можна подумати, що ти прагнеш моєї вічної загибелі, і що ти…

— Я, — сказав він, — є одним з головних членів могутнього товариства, яке поставило собі за мету ощасливлювати людей і виліковувати їх від нерозумних забобонів, які вони усотують з молоком матері і які потім стають на перешкоді усім їх прагненням. Ми видали вже багато мудрих книжок, де з усією очевидністю доводимо, що любов до самого себе — це основа всіх людських діянь, і що милосердя, прив’язаність дітей до батьків, палке й ніжне кохання, ласкавість королів — це тільки рафіновані форми самолюбства. Якщо любов до самого себе є головною пружиною наших вчинків, то задоволення наших бажань повинно бути їх природною метою. Про це добре знали законодавці й тому так написали закони, щоб їх можна було обходити, і люди не тратять нагоди скористатися цим.

— Як же це, сеньйоре дон Беліал, — перервав я його, — хіба ти не вважаєш, що справедливість і несправедливість — це реальні цінності?

— Це, — відповів він, — цінності відносні. А точніше ти це зрозумієш за допомогою притчі, тому слухай уважно.

Маленькі комахи повзали по верхівках високої трави. Одна з них сказала іншим: «Подивіться на цього тигра, який лежить біля нас. Це найлагідніша з усіх тварин, вона ніколи не робить нам нічого поганого; баран же ж, навпаки — дикий звір, який, якби опинився тут, одразу б зжер нас разом із травою, в якій ми ховаємось. Але тигр справедливий і помстився б за нашу смерть».

З цього можеш зробити висновок, молодий мій друже, що всі уявлення про справедливість і несправедливість, про зло й добро — відносні і ніколи не є абсолютними й всеохопними. Я згоден з тобою, що існує свого роду дурненьке задоволення, пов’язане з тим, що ми називаємо добрими вчинками. Ти, безумовно, відчуєш його, рятуючи невинно звинуваченого Ґораньєса. І ти ні хвилини не повинен вагатися, якщо тобі вже набридла його родина. Подумай добре, у тебе для цього ще багато часу. Ти повинен вручити незнайомцю гроші в суботу, через півгодини після заходу сонця. Приходь сюди вночі з п’ятниці на суботу, три тисячі пістолів чекатимуть на тебе рівно опівночі. А тим часом прощавай; прийми, прошу тебе, ще одну шкатулку з цукерками.

Я повернувся додому і дорогою з’їв кілька цукерок. Сеньйора Сантарес і її доньки ще не спали, чекали на мене. Я хотів поговорити про нещасного в’язня, але мені не дали на це часу… Однак, навіщо ж я мушу признаватися в таких ганебних учинках? Тобі лиш достатньо знати, що ми, відпустивши вудила розгнузданої хтивості, втратили відчуття часу й не лічили днів. Про в’язня я зовсім забув.

Суботній день підходив до кінця. Сонце, яке ховалося за хмарами, немовби кидало на небо криваві відблиски. Раптові блискавки сповнили мене тривогою, я намагався пригадати останню розмову з доном Беліалом. І тут я почув глухий, замогильний голос, який тричі повторив:

— Ґораньєс! Ґораньєс! Ґораньєс!

— Праведні небеса! — вигукнула сеньйора Сантарес. — Чи це дух неба, чи пекла, який промовляє до мене й сповіщає про смерть мого нещасного батька?

Я втратив притомність. Опритомнівши, побіг дорогою до Мансанареса, прагнучи востаннє вже благати про милосердя дона Беліала. Мене затримали альґвасили й відвели на якусь невідому вулицю в невідомий мені будинок, у якому я незабаром упізнав в’язницю. Мене закували в кайдани і вкинули в темний льох. Поряд із собою я відчув брязкіт ланцюгів.

— Чи це молодий Ервас? — запитав товариш моєї недолі.

— Так, — відповів я, — я Ервас і пізнаю по голосу, що говорю з доном Кристобалем Спарадосом. Чи ти знаєш щось про Ґораньєса? Чи був він невинуватим?