Розділ «Цинамонові крамниці»

Стіни крамниці зникли під могутніми утвореннями тієї суконної космогонії[83], під усіма тими гірськими пасмами, що громадилися в потужні масиви. Поміж схилами гір відкривалися широкі долини, а серед просторого пафосу вершин проламувалися лінії континентів. Крамничний простір поширшав і став панорамою осіннього краєвиду, з озерами й далечінню, а на тлі цих лаштунків батько пересувався поміж гірських складок і долин фантастичного Ханаану[84], ступаючи широкими кроками, з руками, пророчо перехрещеними у хмарах, ударами свого натхнення творячи лице ландшафту.

А внизу, в підніжжі того Синаю, що виріс із батькового гніву, метушився, лаявся, гендлював і вшановував Баала[85] народ. Його представники хапалися за тканинні складки, обгорталися кольоровими сукнами, обмотувались імпровізованими плащами стилю доміно[86] і безладно мололи язиками.

Батько зненацька виростав над цими гендлярськими групами і, видовжений гнівом, побивав згори всю оту ідолопоклонницьку масу потужним словом. Потім, під’юджуваний розпачем, він видряпувався на найвищі галереї шаф, ошаліло ганяв бантинами[87] полиць, лункими дошками оголених риштовань, переслідуваний видивами безсоромної розпусти, яку передчував за своєю спиною, в нетрях власного дому. Продавці якраз досягли залізного балкону на висоті вікна і, вчепившись у балюстраду, заламали Аделю в поясі та витягли її через вікно — вона лише кліпала, волочучи за собою свої стрункі ноги в шовкових панчішках.

У той час, як батько, вражений огидністю гріха, гнівом своєї жестикуляції зливався із жахом усієї картини, безтурботний Баалів народ унизу віддавався розперезаним веселощам. Якась пародійна пристрасть, чи то зараза сміху опанувала юрбою. Як можна було вимагати споважніння від цього збіговиська людей-калатал, від цих пустих товкачів! Як можна було вимагати розуміння батькових великих печалей від цих млинків, що ненастанно перемелювали кольоровий непотріб слів! Глухі до гуркотань пророчого гніву, всі оті гендлярі в шовкових бекешах[88] присідали малими групками навколо складчастих сукняних пагорбів, багатослівно розтрушуючи серед сміху переваги товару. Ця чорна біржа розносила своїми прудкими язиками шляхетну субстанцію краєвиду, подрібнювала її січкою балаканини і замалим не ковтала.

Трохи далі, перед високими водоспадами просвітлених тканин, стояли групи євреїв у кольорових халатах і великих ковпаках із хутра[89]. Це були мужі Високої Ради[90], сповнені гідності достойники, що погладжували свої довгі плекані бороди і вели стримано-дипломатичні розмови. Однак і в цьому церемонному спілкуванні, як і в поглядах, якими вони обмінювалися, чаївся блиск усміхненої іронії. Поміж цими групами сновигав простолюд, безликий натовп, сірома без лиця та характеру. Він наче заповнював прогалини у видовищі, вистелюючи тло дзвінками і брязкальцями бездумної говорильні. Це був геть блазнюватий прошарок, розтанцьоване зборище полішинелів[91] та арлекінів[92], яке, само по собі не маючи поважних торговельних намірів, доводило до абсурду початі де-не-де оборудки своїми блазенськими фіґлями.

Однак поступово, знудившися власним блазнюванням, цей веселий народець розсіювався в найдальших околицях краєвиду й там поволі губився серед скелястих визубнів та долин. Швидше за все, ті веселуни один за одним провалювались у якісь щілини чи зникали у складках терену, ніби бальної ночі стомлені забавами діти по кутках і закамарках помешкання.

Тим часом батьки міста, мужі Великого Синедріону, походжали сповненими повагою й гідністю гуртами і вели свої глибокі тихі диспути. Розійшовшись по всій великій гористій країні, вони крокували удвійко чи втрійко далекими крутими дорогами. Їхні темні й малі силуети залюднювали всю ту пустельну височину, над якою висло темне й тяжке небо, поморщене складками і похмуре, розоране довгими паралельними борознами на срібні та білі скиби, що відкривали у глибині все дальші поклади своїх нашарувань.

Світло лампи творило в тій країні штучний день — дивний, без світанку та вечора.

Батько потрохи заспокоювався. Його гнів укладався і застигав у покладах і нашаруваннях краєвиду. Тепер батько сидів на галереях найвищих полиць і вдивлявся у дедалі осіннішу розлогу країну. Він бачив, як на далеких озерах ловили рибу. У маленьких лусочках човнів сиділо по двоє рибалок, які спускали у воду сіті. На берегах він бачив хлопців, що несли над головами кошики з трепетним сріблястим уловом.

Тоді ж він і зауважив, як групи мандрівників звіддалік задирали голови до неба, показуючи на щось руками.

І тут-таки небо вкрилось якоюсь кольоровою висипкою, осипалося розхвильованими плямами, які росли, дозрівали — й раптом наповнили простір дивним народом птахів, що описували кола, рухаючись по великих перехресних спіралях. Усе небо наповнилось їхнім високим летом, лопотінням крил, величними лініями тихих буянь. Деякі з них, ніби величезні лелеки, линули на нерухомо розпростертих крилах, інші, схожі на пучки кольорового пір’я чи якісь дикунські трофеї, тріпотіли незграбно і важко, щоб тільки втриматися на хвилях теплої аури; ще інші, незугарні поєднання крил, міцних ніг і обскубаних ший, нагадували невмілі опудала грифів та кондорів, з яких сиплеться тирса.

Серед них були птахи двоголові або з надмірно великими крилами, були й каліки, що накульгували в повітрі однокрилим недолугим польотом. Небо стало нагадувати стару фреску з дивовижами і фантастичними створіннями, що кружляли, розминались одні з одними і повертались, описавши кольорові еліпси.

Батько підвівся на бантині, облитий раптовим блиском, і витягнув руку, прикликаючи птахів своїм давнім закляттям. Він упізнав їх, цілком зворушений. Це були далекі забуті нащадки того пташиного поріддя, яке Аделя свого часу розігнала на всі сторони неба. Тепер воно поверталося, звиродніле й розпущене, штучне поріддя, здегенероване і внутрішньо змарніле пташине плем’я.

Дурнувато обдароване зростом і недоречно велике, воно було всередині пусте й неживе. Уся вітальність отих птахів перейшла в їхнє оперення і вибуяла у фантастичність. Це було щось на зразок музею загублених видів або звалища пташиного Раю.

Деякі з них літали навзнак, наділені тяжкими незграбними дзьобами, схожими на колодки й замки, навантажені кольоровими наростами, й були сліпі.

Але як зворушило батька це неочікуване повернення, як він дивувався цьому пташиному інстинкту, цій прив’язаності до Майстра, що її той рід вигнанців плекав, мов легенду, в душі, щоб урешті по багатьох поколіннях, в останній день перед згасанням племені, знову принести на прадавню батьківщину.

Однак ті паперові сліпі птахи вже не впізнавали батька. Даремно він їх кликав давнім закляттям, забутою пташиною мовою — вони його не чули й не бачили.

Знагла в повітрі засвистіли камені. То веселуни, дурне й безголове поріддя, почали цілити своїми кулями у фантастичне небо птахів.

Намарне батько застерігав, намарне погрожував заклинальними помахами — не почули його й не побачили. А птахи падали. Поцілені каменями, вони тяжко обвисали і в’янули вже в повітрі. Перш ніж долетіти до землі, вони ставали безформною купою пір’я.

Умить височина вкрилася тією дивно-фантастичною падлиною. Поки батько добіг до місця різні, весь чудовий пташиний рід уже лежав мертво розкиданий по скелях.