Розділ «Цинамонові крамниці»

З того часу ми зреклись його. Жахна подібність із кожним днем проглядала все виразніше. Батько перетворювався на таргана.

Ми почали звикати. Бачилися з ним усе рідше — цілими тижнями він нипав десь на своїх тарганячих стежках. Ми перестали відрізняти його. Він цілковито розчинився в тому шаленому чорному порідді. Ніхто не міг сказати, чи він ще живе в котрійсь із шпарин підлоги, чи пробігає вночі кімнатами, втягнутий у тарганячі справи, чи, можливо, перебуває серед тих мертвих комах, яких Аделя щоранку знаходить завмерлими догори черева, з настовбурченими лапками, і яких вона з відразою змітає геть.

«І все-таки, — сказав я дещо спантеличено, — я впевнений, що цей кондор — він». Мати глянула на мене з-під вій: «Не сердь мене, синку. Я вже казала, що батько в дорозі, він їздить країною, він комівояжер. Адже ти знаєш: іноді вночі він повертається додому, щоб перед світанком від’їхати ще далі».

Віхола

Тієї довгої й порожньої зими темрява зародила в нашому місті величезним, у сто разів більшим за звичні, урожаєм. Надто вже довго не прибиралися горища і звалища з битими горщиками по горщиках і пляшками по пляшках, з незліченними батареями пустих посудин.

Там, у спалених, помережаних балками хащах дахів і горищ, темрява почала вироджуватися й дико ферментувати. Там і повідкривались оті чорні ради баняків, велемовні й безглузді збіговиська, булькітливі пляшкування, бубніння бутлів і слоїків. Аж певної ночі під ґонтовими небесами назбиралися з тих посудин цілі фаланги і рушили на місто великою з’юрмленою масою.

Горища, гордо розгорнені вгорі, розростались одні з одних і вистрілювали чорними шпалерами, а їхнім просторим відлунням проносилися кавалькади балок, підскоки дерев’яних кізлів, що припадали на ялицеві коліна, аби, вилетівши на волю, наповнити простір ночі галопом кроквів, платвяним та бантинним гамором.

Тоді й потекли крізь ночі оті чорні ріки з мандрівних бочок та коновок. Їхні чорні, з полиском, голосні збіговиська облягали місто. Уночі той темний рейвах посудин множився й напирав, ніби армії говірких рибин, нестримний наїзд крикливих дійниць і змаячнілих цебер.

Дуднячи денцями, громадилися відра, бочки й коновки, баламкали глиняні баламути-глеки, старі капелюхи й циліндри дженджиків лізли одні поверх одних, виростаючи в небо колонами, що розпадалися.

І все це незграбно колотило кілками язиків з дерева, недолуго мололо в дерев’яних писках жуйку образ і прокльонів, побльовуючи болотом на всю нічну широчінь. Аж поки не доблювалося, не налаялося.

Накликані гармидером розпащекованих по саме нікуди посудин, з’явилися врешті каравани, підтягнулися потужні табори вихорів і спинилися над ніччю. Велетенський табір чорним рухомим амфітеатром, всіма своїми потужними колами став сходити на місто. І вибухнула пітьма несамовитою віхолою, й шаленіла вона три дні і три ночі[76]…

«Сьогодні ти до школи не підеш, — сказала мати вранці, — надворі страшна віхола». У кімнаті здіймався тоненький шлейф пропахлого живицею диму. Грубка вила й висвистувала так, ніби в ній ув’язнили цілу ватагу псів або демонів. Велике мальовидло на її пузатому череві кривлялося кольоровими мінами і роздувало щоки до фантастичних меж.

Я босоніж побіг до вікна. Небо уздовж і вшир надмухували вітри. Сріблясто-біле і неосяжне, воно було покреслене силовими лініями, натягнутими до останнього, пооране рішучими борознами, як застиглими жилами цинку й олова. Поділене на енергетичні поля і тремке від напруги, воно повнилося прихованою динамікою. На ньому стрибали діаграми віхоли, що, сама по собі невидима і невловна, наснажувала краєвид своєю могутністю.

Її не можна було побачити. Розпізнавалось її за дахами й будівлями, по яких носилося те навіженство. Горища, здавалося, росли одне понад одним і вибухали шалом, щойно її сила вривалася в них.

Обдираючи площі, вона лишала за собою білу пустку на вулицях, замітала дочиста цілі шматки Ринку. Лиш де-не-де який самотній перехожий гнувся і дрижав під нею, вхопившися за ріг будинку. Вся площа, здавалося, випнулась і заблищала голизною під її нищівними нальотами.

На небі вітер надмухав холодних і мертвих кольорів, смарагдових, жовтих і бузкових пасем, далеких склепінь і аркад свого лабіринту. Дахи від таких небес були на вигляд криві й чорні, сповнені нетерплячки й очікувань. Ті, до яких увірвався вихор, натхненно підводилися, виростали понад сусідні будинки і виголошували пророцтва під розвихреним небом. Потім вони опадали й гасли, не в змозі надовше утримувати в собі той потужний вдих, що летів далі й наповнював простір галасом і ляком. Тоді інші будинки підводилися з криком, у пароксизмі ясновидіння — і провістили.

Здоровезні буки обіч костелу стояли з піднятими руками, наче свідки приголомшливих об’яв, — і кричали, кричали.

Далі за дахами Ринку я побачив далекі вогняні мури, голі вершки стін на передмісті. Вони спинались один понад одного й росли, закляклі й остовпілі від ошелешення. Далекий, мерзлий, червонявий відблиск фарбував їх у кольори вечоріння.

Того дня ми не обідали, бо вогонь із кухні клубами диму повертався до нас. У кімнатах було холодно і пахло вітром. Близько другої пополудні на передмісті вибухнула пожежа, вона стрімко розросталася. Мати з Аделею почали пакувати білизну, хутра і коштовності.

Настала ніч. Вихор добрав ще сили і рвучкості, розрісся до безмежжя і охопив цілий простір. Він уже не кидався на дахи й будинки, а вибудував над містом багатоповерховий, помножений на безліч разів космос, чорний лабіринт, що все поповнювався новими нескінченними рівнями. І в цьому лабіринті він творив цілі галереї кімнат, блискавицями висвітлював нові флігелі й широченні коридори, з гуркотом доточував усе нові анфілади, а потім давав цим уявним поверхам, склепінням і казематам розвалитися, після чого зринав іще вище, своїм натхненням формуючи весь позбавлений обрисів безмір.