Розділ «Цинамонові крамниці»

В останню мить, коли потяг уже на станції, в нервовому поспіху все ще точаться перемовини з корумпованими урядниками залізниці. Поки торги закінчаться, потяг уже рушає, супроводжуваний повільним і розчарованим натовпом, який суне за ним іще певний час, щоб урешті розсіятися в далечині.

Вулиця, на хвильку втиснута до імпровізованого вокзалу, сповненого смерку і дихання далеких доріг, знову розвиднюється, ширшає і знову пропускає своїм руслом безтурботний монотонний натовп гуляк, який у гомоні розмов тягнеться уздовж вітринних брудних і сірих прямокутників, забитих низькопробним товаром, великими восковими манекенами і перукарськими ляльками.

Одягнуті з викликом, у довгих мереживних сукнях прогулюються повії. Зрештою, це можуть бути дружини перукарів чи кав’ярняних музик. Вони йдуть хижацькою плавною ходою і в недобрих, зіпсованих обличчях мають незначну ваду, яка їх перекреслює: кривий чорний зиз або розірвані роти, або відсутність кінчика на носі.

Міські мешканці пишаються цим ароматом зіпсутості, яким відгонить вулиця Крокодилів. «Ми не маємо потреби ні в чому собі відмовляти, — думають вони з гордістю, — адже стане нас і на справжню велику розпусту». Вони стверджують, ніби кожна жінка з цієї дільниці є повією. За великим рахунком досить лише звернути увагу на котрусь із них — і відразу ж наткнешся на той упертий липкий лоскітливий погляд, що пронизує солодкою певністю. Навіть школярки носять тут свої кокарди цілком характерним чином, по-особливому ступають цибатими ногами і мають у поглядах той нечистий натяк, ув якому вже зачаїлася вгадувана майбутня зіпсутість.

А все ж… а все ж чи маємо зрадити останню таємницю, турботливо приховуваний секрет вулиці Крокодилів?

Кілька разів у ході нашого звітування ми ставили певні застережні знаки, якнайтактовніше виражаючи наші перестороги. Уважний читач не буде заскочений остаточним поворотом ситуації. Ми згадували вдавано-ілюзійний характер цієї дільниці, проте ці слова мають надто остаточне і принципове значення, щоб окреслити половинчасту й нерішучу її сутність.

Наша мова не володіє поняттями, які хоч трохи дозували б ступінь реальності, визначали її густизну. Скажімо відверто: фатум цієї дільниці полягає в тому, що в ній ніщо не звершується, ніщо не доходить свого definitivum[74], усі починання зависають у повітрі, всі жести зупиняються передчасно і не можуть вийти поза певну мертву лінію. Ми могли вже зауважити і велику буйність, і марнотратність — у намірах, проектах, очікуваннях, яка характеризує цю дільницю. Вся вона є нічим іншим, як ферментацією прагнень, вибуялою завчасу і від того безсилою та порожньою. В атмосфері надмірної легкості тут прокльовується кожна найлегша забаганка, скороминуще напруження спухає і пробивається здутим наростом, вистрілює сіре й легке пагіння пухнастих бур’янів, безбарвних і волохатих маків, зіткане з невагомих тканин гашишу і марень. Над усією дільницею здіймається ліниво-розв’язний флюїд гріха; будинки, крамниці, люди часом здаються тремтінням на її гарячковому тілі, гусячою шкіркою на її гарячкових видіннях. Ніде більше ми не почуваємося настільки загрожені можливостями, вражені близькістю здійснення, поблідлі і знеможені розкішним потрясінням реалізації. Однак цим усе й закінчується.

Переступивши певну точку напруження, приплив зупиняється і відступає, атмосфера гасне і відцвітає, можливості в’януть і розпадаються в ніщо, ошалілі сірі маки піднесення розсипаються на попіл.

Ми будемо вічно шкодувати, що вийшли тоді на мить із підозрілих складів готового одягу. Нам ніколи більше не потрапити до них. Блукатимемо від вивіски до вивіски й сотні разів помилятимемось. Відвідаємо десятки складів, натрапимо на цілком подібні, мандруватимемо поміж рядами книжок, гортатимемо часописи і брошури, довго і плутано звертатимемося до панянок з надмірним піґментом і забрудненою красою, що не зуміють зрозуміти наших бажань.

Будемо блукати в непорозуміннях, поки вся наша лихоманка і все збудження не розвіються в непотрібному зусиллі, в намарне програній гонитві.

Наші надії були непорозумінням, двозначний вигляд закладу й обслуги — видимістю, товар був насправді товаром, а продавець не мав жодних прихованих намірів. Жіночий світ вулиці Крокодильної відзначається цілком помірною зіпсованістю, що заглушена товстими нашаруваннями моральних передсудів та банальної звичаєвості. У цьому місті дешевого людського матеріалу бракує буйства інстинктів, незвичайних і темних пристрастей.

Вулиця Крокодилів була поступкою нашого міста духові новочасності і великоміському падінню добропристойності. Мабуть, нас не вистачило на щось більше, ніж паперова імітація чи фотомонтаж, зібраний із вирізок залежаних торішніх газет.

Таргани

Це діялось у сірі дні, що надійшли після чудової кольоровості батькової геніальної епохи. То були довгі тижні депресії, тяжкі часи без неділь і свят, під закритим небом і в зубожілому краєвиді. Батька тоді вже не було. Горішні кімнати було прибрано, їх винаймали певній телефоністці. З усього пташиного хазяйства в нас лишався єдиний екземпляр — препарований кондор на полиці у вітальні. Там він і стояв у зимному напівмороці зісунутих фіранок — як за життя, на одній нозі, в позі буддійського мудреця, його аскетичне, гірке і всохле лице закам’яніло виразом остаточної байдужості та відречення. Очі йому випали, а з виплаканих, усе ще сльозавих очниць сипалася тирса. Лише зроговілі єгипетські нарости на міцному голому дзьобі та лисій шиї, а ще блякло-блакитні ґудзи надавали його старечій голові чогось гідного й піднесеного.

Його пір’їсту мантію в багатьох місцях пожерла міль, і вона весь час губила м’яке сіре оперення, що його раз на тиждень Аделя вимітала разом із безіменною кімнатною пилюкою. У вилисілих місцях прозирала мішковина, з якої лізло конопляне клоччя. Я потайки дорікав матері за легкість, із якою вона перейшла до звичного укладу після втрати батька. Вона ніколи не любила його, думав я, й позаяк батько не закоренився в серці жодної жінки, то й не міг урости в жодну реальність і завжди відлітав на життєві периферії, до напівреальних регіонів на межі дійсності. Він навіть не заслужив собі гідної громадянської смерті, думав я, все в нього мусило бути дивне й сумнівне. Я вирішив, що слушної миті заскочу матір відвертою розмовою. Того дня (він був тяжкий і зимовий, зранку вже присипаний пухом присмерку) мати мала міґрень і самотньо лежала на софі у вітальні.

У цій рідко навідуванні парадній кімнаті з моменту батькового зникнення панував зразковий порядок, що його Аделя всіляко підтримувала за допомогою воску та щіток. Меблі було зачохлено; все облаштування скорилося залізній дисципліні, що нею Аделя запанувала над тією кімнатою. Тільки жмут павичевих пер у вазі на комоді не давав загнати себе в шори. Це був небезпечний і свавільний елемент, наділений невловною революційністю, мов шумна ватага гімназисток, які, віддано зазираючи в очі, насправді сповнені розпусної сваволі. Ті очі цілими днями свердлили діри у стінах, підморгували, штовхалися, тріпотіли повіками з пальцем на вустах, одні впереміш із другими, заливаючись хихотінням і пустощами. Вони сповнювали кімнату щебетанням і шепотом, розсипалися, мов метелики, навколо люстри, барвистим юрмищем ударяючи в матові старечі дзеркала, відвиклі від руху та веселощів, зазирали крізь замкові щілини. Навіть у присутності матері, яка лежала на софі з обв’язаною головою, вони не могли стриматися, пускали бісики, обмінювалися знаками, перемовлялися німою кольоровою абеткою, зітканою з таємних значень. Мене дратувало те знущальне порозуміння, мерехтлива змова за моєю спиною. З колінами, притиснутими до софи, двома пальцями задумливо вивчаючи тонку тканину материної нічної сорочки, я сказав начебто мимохідь: «Давно вже хочу спитати: правда, що це він?». І хоч я навіть не кивнув у бік кондора, мати відразу вгадала про кого мова, сильно знітилась і опустила очі. Я навмисне вичекав якусь мить, щоб насолодитись її збентеженням, після чого з підкресленим спокоєм, опановуючи наростання гніву, спитав: «Який тоді сенс у всіх цих плітках та брехнях, які ти поширюєш про батька?».

Проте її риси, що спершу, було, панічно змінилися, почали знову розгладжуватись. «Які брехні?» — спитала вона, кліпаючи своїми пустими, налитими темною синявою без білків, очима. «Я чув їх від Аделі, — сказав я, — але знаю, що їх вигадуєш ти. Хочеться знати правду».

Її губи ледь затремтіли, зіниці, уникаючи мого погляду, забилися в кутики очей. «Я не вигадую, — мовила вона, а її вуста набубнявіли і в той же час якось змаліли. Я відчув, що вона кокетує зі мною, як жінка з чоловіком. — З тарганами ж це правда — ти ж і сам пам’ятаєш».

Я розгубився, бо справді пам’ятав тарганяче вторгнення, той потоп чорної маси, що наповнювала темряву нічною павучою біганиною. Усі шпарини кишма кишіли ворухкими вусами, кожна щілина могла раптово вистрелити тарганом, із кожної тріщини під ногами могла проламатися та чорна блискавка, щоб, як чорний зиґзаґ, пронестися підлогою. Ох, той дикий шал, той сполох, накреслений чорною лискучою лінією на скрижалях підлоги. Ох, ті крики нажаханого батька, що стрибав із крісла у крісло, озброєний дротиком. Відмовляючись від їжі та питва, з гарячково розчервонілим обличчям та конвульсіями огиди, вкопаними довкола рота, батько зовсім здичавів. Було зрозуміло, що такої напруженої ненависті жоден організм довго не витримає. Жахна відраза перетворила його лице у затвердлу трагічну маску, що в ній лише зіниці, сховані за нижньою повікою, лежали на чатах, напнуті, мов тятиви, у вічній підозрілості. З диким вереском він раптом зривався з насидженого місця, мчав наосліп у куток кімнати і хапався за дротик з наштрикнутим на нього велетенським тарганом, що розпачливо перебирав незліченними лапками. У такі хвилини Аделя приходила на поміч блідому з переляку батькові і забирала в нього зброю разом із нанизаним трофеєм, щоб утопити його у відерку. Але й тоді я не зміг би сказати з певністю, чи цю картину навіяли мені Аделині розповіді, чи все-таки я сам був їхнім свідком. Батько вже не володів тією відпорністю, що береже здорових людей від захопленості потворним. Замість того, щоб відмежуватися від страшної притягальної сили цієї захопленості, батько, відданий на розграбування своєму безумству, все більше заплутувався в ній. Сумні наслідки не змусили себе надто довго чекати. Тут-таки з’явилися перші підозрілі знаки, що вразили нас і засмутили. Батькова поведінка змінилась. Його шаленство та ейфорія пригасли. З рухів та міміки почали проступати знаки недоброго сумління. Він став уникати нас, ховатися цілими днями по закутках і шафах або під периною. Не раз я бачив, як він замислено розглядає власні руки, вивчає текстуру шкіри і нігті, на яких виступали чорні плями, лискучі чорні плями, схожі на тарганячу луску.

Удень він ще всіма рештками сил чинив опір, боровся, але вночі вона, захопленість, налітала на нього дедалі потужнішими атаками. Мені доводилося бачити його пізньої ночі, у світлі поставленої на підлогу свічки. Батько лежав на долівці голий, поцяткований чорними плямами тотему[75], почерканий лініями ребер, фантастичним кресленням анатомії, що просвічувала назовні, лежав, одержимий потворністю, що затягувала його все більше у сіті своїх непевних стежок. Батько ворушився всіма членами згідно з якимось дивним і складним ритуалом, ув якому я з жахом розпізнав наслідування тарганячих церемоній.