Розділ «Цинамонові крамниці»

Кімната злегка дрижала, картини на стінах подзенькували. Шибки лисніли маснуватим відблиском люстри. Фіранки на вікні понадималися, сповнені диханням цієї бурхливої ночі. Ми згадали, що зранку не бачили батька. Рано-вранці, як ми здогадувалися, він, мабуть, вийшов до крамниці, де його заскочила віхола, відітнувши шлях назад.

«Він увесь день нічого не їв», — бідкалася мати. Старший продавець Теодор зголосився вирушити в ніч і віхолу, щоб занести йому харчі. Мій брат приєднався до виправи.

Закутані у важкі ведмежі хутра, вони понабивали до кишень прасок і товкачів — баласту, що мав би втримати їх при землі під час поривів.

Обережно відчинено двері, що вели в ніч. Щойно продавець і брат у наповнених вітром пальтах зробили перший крок у темряву, як їх ще на порозі будинку проковтнула пітьма. Вихор умить позмивав їхні сліди. З вікна не було видно навіть ліхтарика, якого вони мали із собою.

Поглинувши їх, вихор на мить затих. Аделя з матір’ю знову спробувала розвести вогонь під плитою. Сірники гасли, із дверцят задувало попелом та сажею. Ми поставали коло дверей наслухаючи. У вихорових лементах можна було розчути якісь голоси, переконування, балачки й накликання. Нам здавалося, що ми чуємо волання про допомогу загубленого серед віхоли батька, то зненацька, що брат із Теодором про щось безтурботно перемовляються за дверима. Враження було настільки сильне, що Аделя прочинила двері і справді побачила Теодора та брата, які ледве виринали з віхоли, застрягаючи в ній по пахви.

Захекані, вони увійшли до сіней, насилу затиснувши за собою двері. Деякий час вони мусили налягати спинами на одвірок — так сильно вихор штурмував нашу браму. Врешті вони пропихнули засув, і вітер погнав далі.

Безладно розповідали про ніч і про віхолу. Їхні хутра, просяклі вітром, тепер пахли повітрям. Обидва мружилися від світла — їхні очі, ще наповнені пітьмою, сльозилися ніччю за кожним рухом повік. Вони не змогли дійти до крамниці, збилися з дороги і ледве повернулися назад. Міста було не впізнати, всі вулиці, здавалося, попереставлювано.

Мати підозрювала, що вони брешуть. Загалом уся та сцена справляла враження, ніби вони протягом чверть години постояли собі в темряві за вікном, нікуди не відходячи. А може, й справді міста й Ринку вже не було, лиш вихор і ніч оточували наш будинок темними лаштунками, сповненими виття, свисту і зойків? Може, й не було зовсім тих велетенських і недолугих просторів, уявлення про які вихор нам тільки навіював, може, й не було зовсім тих оплаканих лабіринтів, тих наділених безліччю вікон переходів і коридорів, на яких вихор грав, мов на довгих чорних флейтах. У нас дедалі міцнішало переконання, що вся ця буря була всього лиш нічним донкіхотством, яке на вузькому проміжку власних лаштунків імітує трагічні безодні, космічну бездомність і сирітство віхоли.

Усе частіше відкривалися вхідні двері і впускали закутаного в опанчу та шалики гостя. Засапаний сусід чи хтось зі знайомих поволі виплутувався з хусток та плащів і здушеним голосом вичавлював із себе розповіді чи й безладно обірвані слова, якими фантастично збільшувався й безсоромно нарощувався безмір ночі. Ми сиділи в яскраво освітленій кухні. За плитою та широким чорним димарем виднілося кілька сходинок до дверей горища.

На них і сидів старший продавець Теодор, наслухаючи, як горище ходором ходить від вітру. Він чув, як у паузах віхоли міхи горищних ребер складались у фалди, а дах слабнув і повисав, ніби великі легені, з яких утекло дихання, а тоді знову набирав повітря, настовбурчувався частоколами кроквів, ріс, мов ґотичні склепіння, розпускався лісами балок, сповненими стоголосих відлунь, і гудів, ніби скриня з басовими струнами. Однак потім ми забували про віхолу, Аделя товкла цинамон у лункій ступці. Тітка Перазія завітала в гості. Дрібна, рухлива й запобіглива, з мережаною чорною шаллю на голові, вона стала крутитися кухнею, помагаючи Аделі. Та якраз обскубала півня. Тітка Перазія запалила жмут паперів під димарем, і широкі вогняні клапті полетіли з них у чорну пащеку. Аделя, тримаючи півня за шию, підняла його над полум’ям, аби висмалити решту пір’я на ньому. Півень зненацька затріпотів крилами, пропіяв і згорів. Тоді тітка Перазія почала сваритися, лаятися і лихословити. Тремтячи з люті, вона погрожувала руками Аделі й матері. Я не розумів, чого їй треба, а вона все більше впиралась у свою злість і робилася суцільним згустком жестикуляції та лихослів’я. Здавалося, що в пароксизмі люті вона розжестикулюється на частини, розпадеться, розділиться, розбіжиться навсібіч сотнею павуків, розпуститься підлогою, ніби чорний мерехтливий пучок ошалілих тарганячих перегонів. Та замість цього вона раптово почала меншати, скручуватися, все ще трясучись і сиплячи прокльонами. Знагла вона подріботіла, мала і згорблена, у куток кухні, де лежали дрова, і, кленучи та кашляючи, стала гарячково порпатись у дзвінкій деревині, аж урешті знайшла дві тоненькі жовті тріски. Підхопивши їх неслухняними від збудження руками, вона приміряла їх до себе, після чого вилізла на них, мов на ходулі, й почала ходити на цих жовтих підпорах, стукаючи по дошках підлоги, ганяючи туди й назад діагоналлю, все швидше і швидше, відтак вибігла на ялицеву лаву, прошкутильгала її лункими дошками, а звідти — на полицю з тарілками, дзвінку дерев’яну полицю, що оперізувала стіни кухні, — і вже побігла нею, мов калічка на милицях, щоб урешті десь у кутку, не перестаючи зменшуватися, чорніти, згортатися, мов зів’ялий спалений папір, замінитись у клаптик попелу, стертися в порох і в ніщо.

Ми стояли, безпорадні перед тією шаленою фурією, що сама себе струїла і зжерла. Ми зі смутком приглядалися до печального перебігу того пароксизму і з деякою полегкістю вернулися до наших занять, щойно той жалюгідний процес добіг свого природного завершення.

Аделя знову закалатала товкачем, подрібнюючи цинамон, мати продовжила перервану бесіду, а продавець Теодор, заслуханий у пророцтва з горища, корчив смішні гримаси, високо скидав брови й сам до себе сміявся.

Ніч великого сезону

Кожному відомо, що в шерезі звичних і нормальних років здивачілий час іноді народжує з власного лона інші, особливі роки-виродки, що їм, ніби шостий малий палець на руці, виростає тринадцятий фальшивий місяць.

Кажемо фальшивий, бо він рідко досягає цілковитого розвою. Мов діти, виношені в пізньому віці, він відстає у зрості, такий собі місяць-горбунець, напівзів’ялий і радше уявний, ніж дійсний.

Винна в цьому стареча нестриманість літа, його розпусна і пізня вітальність. Трапляється часом, що й серпень мине, а старий кремезний пень літа за звичкою родить і далі, приводячи на світ зі свого порохна всі оті дні-дички, дні-бур’яни, безплідні дні-ідіоти, докидає, мов дармову добавку, дні-качани, нікчемні й неїстівні — білі, здивовані й непотрібні дні.

Вони виростають нерівними й за формою неправильними, неотесаними і зрослими поміж собою, мов пальці потвористої руки, нерозвинуті й вічно затиснуті хіба що в дулю.

Дехто порівнює такі дні з апокрифами[77], що потайки підшиті до розділів великої книги року, або з палімпсестами[78], крадькома долученими до її сторінок, чи до тих білих незадрукованих аркушів, на яких очі, по зав’язку начитані і знесилені змістом, можуть відсльозитися кольорами й картинами, дедалі блідішими, щоб відпочити у вакуумі порожніх аркушів — перш ніж затягне їх у лабіринти нових пригод і розділів.

Ох, цей старий пожовклий роман року, велика, напіврозсипана календарна книга! Забута, вона лежить десь в архівах часу, а її зміст усе доростає всередині обкладинки, ненастанно пухне від балакучості місяців, прискореного самовідтворення вигадок, від помножуваних у ній маячні й пустомельства. Тож і я — записуючи ці свої оповіді й вилаштовуючи шерегами історії про батька на зужитих берегах її тексту, чи не впадаю в потаємну надію, що колись вони непомітно вростуть між зжовклими її, найчудовнішої напіврозсипаної книги, аркушами, що увійдуть у велике шелестіння її сторінок, і воно їх цілком поглине?

Те, про що тут ітиме мова, діялося в одному з таких тринадцятих, понаднормових і нібито фальшивих місяців на кільканадцятьох порожніх листках великої календарної хроніки.