Розділ «Нездоланний»

– Усе залежить від того, як давно він його змінював. Якщо цей номер старий, він уже всім відомий. Саме так воно й відбувається в теперішні часи. Особливо із журналістами. Якщо добре пошукати, то можна його знайти в Інтернеті. Що дуже люблять робити журналісти, які мені траплялися. Це дає їм можливість творити свою мережу.

Ричер мовчки допив свою каву. Ченґ запитала:

– Про що ви думаєте?

– Я думаю про те, що адвокати захисту виграли б цю справу. Проте деякі члени суду присяжних точно втратили б спокійний сон. «А все тому, що є й інша можлива версія, і досить переконлива», – думатимуть вони о четвертій ранку. Все починається з вашого власного враження: якийсь недоумкуватий парубок із готівкою чи виписаними від руки чеками розпочинає безглузді пошуки, бо пшениця скоро вб’є дві сотні людей. Чи щось у тому дусі. А щоб це довести, потрібно переговорити із цим журналістом, який також у курсі справи. І ключовий момент – ось вам його номер! Що нам і доводить дещо, що стосується цього парубка. Він дістає цей номер з Інтернету, бо саме такий він тип. Цю записку я схильний не прив’язувати до нього. А сама версія видається мені дуже навіть послідовною. Це лише нав’язлива ідея якогось дивакуватого одинака, яка не становить жодної загрози аж до того моменту, поки не починає її становити.

Ченґ сказала:

– Нам потрібно знову вирушати в дорогу.

16

У маленькому зеленому форді на щитку приборів був GPS-навігатор, тож будинок Ківера вони знайшли без проблем, у закинутому заміському районі на північ від меж Оклахома-Ситі. Це був одноповерховий будиночок на тупиковій вулиці. У дворі перед будинком росло молоде деревце, якому зараз було явно непереливки від нестачі води. З правого боку ділянки розташувався проїзд до будинку, який вів до гаража на одне авто. Дах було викладено бітумною черепицею коричневого кольору, а зовнішню обшивку зроблено із жовтого вінілу. Далеко не витвір мистецтва, проте вечірнє сонце надавало йому приємного вигляду, в якомусь сенсі. Будинок був схожим на справжній дім. Ричер уявив, як у двері заходить міцної статури чоловік, скидає на ходу черевики, а потім плюхається в потріпане крісло та вмикає якийсь матч.

Ченґ припаркувала авто в проїзді. Вони обоє вийшли з машини та попрямували до дверей. На дверях був і звичайний дзвінок, і латунне дверне кільце, і вони скористалися обома, проте відповіді не отримали від жодного. Двері були замкненими. Ручка взагалі не поверталася в жоден бік. Через вікно проглядав похмурий інтер’єр.

Ричер запитав:

– У нього була сім’я?

– Розлучений, – відповіла Ченґ, – як і багато інших людей в теперішні часи.

– І він явно не належав до тієї групи чоловіків, які залишають запасний ключ під горщиком для квітів.

– Я впевнена, що в нього була антивандальна сигналізація.

– Ми проїхали довгий шлях.

– Я знаю, – відповіла Ченґ. – Давайте поглянемо ззаду будинку. За такої погоди він міг би залишити відчиненим вікно. Чи хоча б якусь щілинку.

Вулиця була тихою. Лише сім схожих один на одного будиночків, по три з кожного боку та один у тупиковому кінці. Жодного руху машин, жодного пішохода. Жодних допитливих очей. Не схоже на місце, де велося б Сусідське Спостереження. Усе мало якийсь скороминущий вигляд, проте нагадувало трансляцію в сповільненому темпі, наче тут мешкало семеро розлучених чоловіків, які вирішили пожити тут рік чи два, намагаючись повернутися до колишнього ритму життя.

Задній двір Ківерового будинку був обгороджений високим, аж по шию, парканом, дошки якого уже посіріли від впливу погоди. Там був невеликий газон, гарно доглянутий, а ще патіо із плетеним кріслом. Задню стіну будинку також було обкладено жовтою обшивкою. З того боку було чотири вікна та двері. Усі вікна були зачинені. Двері були суцільними внизу та мали дев’ять маленьких віконець нагорі. Наче в будиночку на фермі. Вони вели до вузького передпокою перед входом до кухні.

Місцевість була рівнинною, будинки невеликими, а паркан високим. Вони були убезпечені від пронирливих очей.

Ченґ сказала: