Розділ «Нездоланний»

– Вона дуже зраділа.

– Не дивно. Це наче зарплата за цілий тиждень.

– Мені стало соромно, що я ніколи не залишаю більше п’ятірки.

– Він був багатим. Ви самі це казали.

Ричер нічого не відповів і підійшов до дверей Ківера. Він уставив ключ у замок. Тоді відчинив двері, відступив убік і сказав:

– Після вас.

Ченґ увійшла досередини, а Ричер пішов слідом за нею. Сліди перебування тут Ківера були повсюди. Сорочка на ручці дверцят, акуратний набір для подорожей у ванній, розкрита обшарпана валіза біля стіни, а всередині в ній ціла купа одягу. Усе було обережно розкладено по своїх місцях покоївкою. Кімната виглядала чисто та охайно. Жодного портфеля. Жодної сумки для ноутбука, чи товстих зошитів, чи списаних від руки сторінок. Принаймні на видноті нічого цього не було.

Ричер обернувся та зачинив двері. За довгі роки своєї непростої кар’єри він обшукав сотні мотельних номерів і чудово на цьому знався. Він міг знайти будь-яку річ у будь-якому місці. Він запитав:

– Ким був Ківер до того, як став агентом ФБР?

Ченґ відповіла:

– Він був поліційним детективом, а ще мав диплом юриста з вечірньої школи.

А це означало, що він також не раз робив обшуки в мотельних номерах. Це означало, що він не лишав би певні речі на видноті. Він знав деякі хитрощі. Не те щоб у цьому номері було багато можливостей для схованки. Він не був складним витвором архітектури.

Ченґ сказала:

– Ми самі себе обманюємо, стовідсотково. Портьє міг тут бути вже з десяток разів. Або когось сюди впустити. Ми маємо розуміти, що цю кімнату могли вже давним-давно обшукати.

Ричер кивнув:

– Але чи ретельно це було зроблено? Ось у чому запитання. Тому що одна річ нам відома напевне. Ківер до якогось моменту знаходився у своєму номері, а тоді він покинув це місце. Він міг поїхати звідси з трьох різних причин. По-перше, він міг узятися за невинну справу, яка в реальності виявилася зовсім іншою. По-друге, його могли звідси витурити з криками та бійками якісь невідомі. А по-третє, він міг сидіти тут на ліжку, обмірковуючи певні речі, і дещо спало йому на думку, наче справжній момент істини: «Халепа!» – і тоді він встав і поспішив до телефону-автомата в універсамі, щоб подзвонити «911», без подальшої метушні. Проте йому так і не вдалося цього зробити.

– Не вдалося? Що ви маєте на увазі?

– Я маю на увазі, що цей хлопець зник. Скажіть мені, куди й чому, і я відмовлюся від усіх своїх інших версій.

– Жодна з цих версій його зникнення не означає, що ми щось знайдемо в цій кімнаті. Щось таке, на що всі інші не звернули уваги.

– Ні, думаю, третя версія саме це й означає. Можливо. Уявіть собі цю ситуацію. «Халепа!» Ви вражені. І саме тієї миті ви опиняєтеся в серйозній небезпеці. Ситуація настільки серйозна, що вам слід одразу бігти до телефону. Але тоді вас буде викрито. Це ж зовсім не те саме, що дзвінок по мобільному за зачиненими дверима. Це прогулянка на свіжому повітрі. Яка має свій певний ризик. Саме тому ви захочете залишити якісь сліди за собою. Ви швидко шкрябаєте записку й ховаєте її подалі. А вже тоді йдете на пошуки телефону.