Розділ «Нездоланний»

– Хочете кинути монетку чи зачекаємо до ранку?

Ченґ відповіла:

– І що ми можемо зробити? Вибити ногою двері? Нас чудово видно з рецепції готелю.

Ричер поглянув униз і побачив, як одноокий портьє тягне розкладний стілець по асфальту. Це був той самий стілець, на якому Ричер задрімав там, біля огорожі. Одноокий поставив стілець на тротуарі, просто під своїм вікном, і сів на нього, як колись сиділи для спостереження шерифи на своєму дощаному ґанку. Тобто він сів не під двісті чотирнадцятим. Нижче і трохи правіше. А це означало, що і не під двісті тринадцятим.

Він сів під обома вікнами одночасно. Цікаво. Тоді Ричерові раптом пригадався той самий стілець, того ранку, залишений серед дороги, і тоді він поглянув на свій колишній, сто шостий, номер і провів між цими двома точками лінію. Цікаво. Він оперся ліктями на поручні й сказав:

– Думаю, слід нам вибивати ці двері ногами чи ні залежить лише від того, наскільки нагальною є ця ваша справа.

Ченґ, що стояла поруч, відповіла:

– Ніхто не може щоразу правильно реагувати на такі дзвінки. Не завжди, це точно.

– Але ж іноді ви правильно реагуєте?

– Мабуть.

– То який цього разу випадок?

– А ви що про це думаєте?

– Я не маю до цього жодного стосунку. Моя думка зараз не має ніякого значення.

Вона продовжила:

– І все-таки, що ви думаєте?

– Усі справи різні.

– Дурня. Справи одні й ті самі. І ви це знаєте.

– Лише половина з усіх справ є однаковими, – відповів Ричер. – Вони діляться на дві великі категорії. Іноді ти знаходиш потрібного тобі хлопця через декілька тижнів, цілого та неушкодженого, а іноді ти його втрачаєш ще до того, як дізнаєшся про те, що в нього були проблеми. Третього не дано. Ця крива нагадує усміхнене обличчя. Іронія.

– Ось чому проста математика говорить нам зачекати. Або ми вже зазнали поразки, або в нас іще море часу.

Ричер кивнув: