Розділ «Нездоланний»

Він відповів:

– На дев’яносто відсотків.

Бо саме так він бачив цю ситуацію. З ним не відбувалося нічого поганого. Нічого особливого. Жодної зламаної кістки чи закривавленої рани. Але нічого не працювало так, як треба. Не зовсім так, як треба. «Мозок – це не те саме, що рука».

Ченґ запитала:

– Як ми це зробимо?

Ричер подумки почав лічити у зворотному порядку. Патрони, якими цілилися в меншу будівлю. Грюкіт, удар. Скільки їх було?

Пам’ять. Він зробив декілька кроків.

Чоловік у джинсах та з волоссям підняв свою рушницю. М16 з відстані шістдесяти футів. Теоретична загроза. Будь-який вправний стрілець зміг би влучно вистрелити з великої рушниці на відстані шістдесяти футів. Для М16 це було менше ніж довжина сорока її дул, якщо скласти їх усіх докупи. Майже умовна дистанція. Проте цей тип не був вправним стрільцем. Це вже було доведено ще там, у маленькому будинку. А тепер він ще й пробігся. Тепер у нього перехопило подих. Він відчував важкість у грудях. У нього шалено калатало серце.

Ричер залишався на місці. Чоловік вистрелив. Промах. На фут вище і на фут убік. Ричер почув свист патрона в повітрі, а тоді глухий удар десь далеко позаду себе, коли патрон влучив у будівлю. Мабуть, у ту маленьку прибудову біля зруйнованої огорожі. З мертвими чолов’ягами.

Він відступив назад, в укриття, й тоді сказав:

– Рано чи пізно в нього закінчаться набої.

Ченґ відповіла:

– Він перезарядить зброю.

– Але не зробить цього швидко.

– Це і є твій план?

– Ти мені потрібна біля мене. Про всяк випадок.

– Для чого?

– Дві голови краще, ніж одна. Особливо якщо врахувати стан моєї.

– З тобою все гаразд?

– Не зовсім. Та зрештою, наскільки зі мною все має бути гаразд?