Розділ «Нездоланний»

– Чарльз Фейрбанкс.

– Я думала, він був актором.

– А я думав, що то був Дуглас.

Вони пішли далі повз перекошені будиночки, які тулилися докупки, повз зарослі бур’янами подвір’я за дротяними огорожами, деякі з них пустували, деякі були забиті сміттям, на деяких сиділи прив’язані собаки, а деякі були закидані яскравими дво-та триколісними велосипедами й іншими дитячими іграшками. Вони натрапили на вулицю, що йшла по діагоналі й зрізала кут між однією другорядною вуличкою та іншою. Вона була достатньо широкою для трьох смуг для руху, проте все одно всі машини стояли припаркованими на узбіччі. А ще вуличка була досить довгою, щоб на ній можна було скинути швидкість, зупинитися, а тоді знову розігнатися.

Ричер сказав:

– Це має нам підійти.

Неподалік тривав якийсь рух місцевих обивателів, проте більшою мірою він відбувався наприкінці вулички. Хлопчаки, приблизно дванадцяти років, блукали туди-сюди вулицею, спостерігаючи навсібіч за машинами.

Ричер сказав:

– Гаразд, зараз ми вдамо, що несподівано зрозуміли, у що втрапили, і почнемо поспішно звідси виходити.

Вони розвернулися і побігли назад, до другорядної вулички. Повернули прямо та продовжили рух приблизно в тому самому напрямку, звідки прийшли, позаду тієї вулички, на яку вони щойно потрапили. Вони зупинилися тоді, коли їм здалося, що вони вже порівнялися із невидимою для них групкою дванадцятирічних хлопчаків, які, за їхніми підрахунками, зараз мали би прямувати вздовж дороги праворуч від них. Плюс іще глибина їхнього власного подвір’я за будинком, плюс іще глибина самого будинку, плюс іще подвір’я перед будинком і тротуар. Десь за чотириста футів ходи від них через темряву, вирахував Ричер.

Тоді він сказав:

– Давай перевіримо, що в них для нас є.

50

Вони обрали забитий дошками будинок зі зламаним ланцюжком на воротах й увійшли всередину, стрімко та рішуче, наче так і мало бути, а тоді обережно пройшли вздовж бокової стіни будинку на заднє подвір’я, до задніх воріт, які знаходились під тупим кутом до заднього двору будинку, розташованого через дорогу по діагоналі. Мабуть, не той будинок, який їм був потрібен, проте вони були вже близько. Ричер із силою виштовхнув сітчасту панель із рами, і вони ковзнули крізь отвір. Вони були майже непомітними, окрім білого проблиску облич у жовтому вечірньому мороці.

Вони пройшли крізь інше заднє подвір’я та перевірили кут огляду між цим будинком та сусіднім із ним. Вони не дійшли ще до одного будинку. Бо метушня відбувалась у наступному будинку ліворуч. Між подвір’ями знаходилась огорожа, що зачинялася на ланцюжок. Її було легко подолати, за винятком хіба що дзеленчання та клацання металу. Ченґ була досить вправною в цьому. Кращою за Ричера. Його статура була ідеальною для того, щоб іти пробоєм, а не виконувати гімнастичні трюки.

За тим заднім подвір’ям, на яке вони щойно перелізли, доглядали погано. Правду кажучи, за ним не доглядали взагалі. Воно поросло бур’янами та травою, що висотою сягали стегна людини. На задній стіні будинку світилося одне вікно.

Ричер сказав:

– За можливості тримай праву руку в кишені. Примусь їх думати, що в тебе є зброя.

– Це спрацьовує?

– Іноді.