Розділ «Нездоланний»

– Я піду з тобою.

– Я на це і розраховував.

Вони поїли досить рано, такий собі обідній еквівалент бранчу. Прості інгредієнти, подані у вишуканій формі. Кава була доброю. Після того вони ще годину зачекали до заходу сонця. Довгий день на рівнинній місцевості добігав кінця. На вулиці увімкнули ліхтарі, а на машинах – фари. Шум у барі змінився з обідньої тиші на вечірній гомін.

Ричер сказав:

– Пішли.

Шлях був довгим, тому що засновники міста саме так отримували вигоду зі своїх справ. Свій бізнес потрібно було оберігати. Тому та межа міста, де вже не було ніякої цивілізації, була за багато кварталів звідси. Навіть рух на вулиці змінювався, поки вони йшли. Спочатку вони бачили випадкових метушливих робітників, які жваво поспішали додому, а потім цих робітників замінили представники зовсім іншої, нижчої культури, які наче гронами звисали зі своїх дверних проходів, не займаючись практично нічим у житті. Деякі магазини після закриття були затулені віконницями, деякі виглядали так, наче вони стояли, забиті дошками уже багато років, проте були й такі, що досі працювали й чимось торгували. Їжа, газовані напої, сигарети.

Ченґ запитала:

– З тобою все гаразд?

– Нормально, – відповів Ричер.

Він рухався, керуючись своїми інстинктами, шукаючи те місце, де могли б збиратися люди, а машини хоча б на деякий час паркувалися у два ряди. На узбіччі стояло декілька машин, ще декілька їхало дорогою. Там були і прокачані японські купе, і авто з низькою посадкою, і велетенські старі седани-авіаносці марок «бьюїк», «плімут» і «понтіак». У деяких авто були зроблені на замовлення зміни, наприклад, поставлені великі колеса з хромованим ободом, хромовані труби і синє підсвічування рами знизу. Одне авто було опущено на висоту талії, його мотор стирчав через діру в панелі капота, у такому ж вертикальному стані, як і установка для буріння нафтових свердловин, а ще в ній був великий чотирикамерний карбюратор і величезний хромований повітряний фільтр на рівні даху.

Ричер зупинився та почав розглядати авто. Він сказав:

– Мені потрібно ще раз поглянути на ці знімки із супутника.

Ченґ запитала:

– Навіщо?

– З ними щось не так.

– Що саме?

– Я не знаю. Щось у якомусь закутку мого мозку мені це вказує. Це не звичайні розлади пам’яті. Зі мною все гаразд.

– Ти впевнений?

– Запитай мене про щось.

– Віце-президент Тедді Рузвельта.