Розділ «Нездоланний»

– Коли?

– Коли побачили мене минулого разу.

– Для чого б я це робив?

– Я бачив, як ваша рука потягнулась до телефону.

– Можливо, він саме тоді дзвонив. Він увесь час тільки й робить, що дзвонить. Одні хочуть те, інші хочуть се.

Ричер кивнув. Чи чув би він, якби дійсно в ту мить дзвонив телефон? Мабуть, ні. Двері були зачинені, телефон тут електронний, із можливістю регулювати звук, і, можливо, його налаштували на низьку гучність, лише на невелику територію. Особливо, якщо він дзвонив увесь час. Просто біля вуха продавця. Гучні дзвінки могли справді бути надокучливими.

Ричер запитав:

– Яка ваша теорія щодо назви міста?

Чоловік перепитав:

– Моя що?

– Чому це місце називається Материним Спочинком?

– Сер, я не маю жодного уявлення. По всій країні є містечка з дивними назвами. Ми не виняток.

– Я ні в чому вас не звинувачую. Мене цікавить історія.

– Я не чув жодної історії.

Ричер знову кивнув. Він сказав:

– Бажаю вам приємного дня.

– Вам також, сер. І вітаю вас із поверненням. Якщо ви не маєте нічого проти моїх слів.

Ричер протиснувся з крамниці надвір та якусь хвилину просто стояв під сонячними променями.

Ричер поспілкувався ще з дванадцятьма продавцями, тобто з тринадцятьма в сумі, а це означало, що він отримав уже чотирнадцять різних версій, включно з версією офіціантки. Одностайності в їхніх словах не було. Вісім із цих думок узагалі важко було назвати думками, бо це були здебільшого знизування плечима та бездумні погляди, які супроводжувалися спільним бажанням захистити себе. «По всій країні є містечка з дивними назвами». Чого дивуватися Материному Спочинку в країні, де містечка називаються Чому і Чому-б-Ні, і Випадкове та Незвичне, і Санта-Клаус, і Безіменне, і Занудне, і Сиротрус, і Правда-чи-Брехня, і Мавпяча Брова, і Просте-і-ще-Простіше, і Місто Пирогів, і Поцілунок Жаби, і Солодкі Уста?

Інші шість припущень були варіаціями на фантазію офіціантки. І його власної, подумалося Ричерові. І, мабуть, теорії Ченґ також. Люди відштовхувалися від самої назви і вигадували яскраві версії, які могли здаватися правдою. Жодних справжніх доказів не було. Нікому не було відомо ні про могильну плиту, ні про музей, ні про меморіальну дошку, ні навіть про легенду місцевих старожилів.