Розділ «Частина друга»

— Нічого. Ні спростування, ні обурення. Ні підтвердження, звісно. Я сам говорив з королівським прес-секретарем Майкрофтом. Він сказав, що перевірить і мені передзвонить, як щось дізнається, але так і не подзвонив. Він знав: якщо нема достатньо авторитетного спростування — ми надрукуємо.

— Отже.

— Це йшло з Палацу. Від короля або від когось із його веселих хлопців[23]. Мабуть. Вони могли це спинити. І не стали,— він спітнів, витираючи рожеве чоло хусткою, засунутою за мережану манжету на рукаві свого кавалерського строю.— Христе-Боже, Тіме. Не знаю напевно.

Ударив Біг-Бен, і з кімнати озвався відлунням галас гулянки. Стемпер нахилився, змушений кричати просто у вухо:

— Ти не розповів мені нічого, окрім пліток, і твоя чесність незаплямована. Бачиш, як це легко, га, старий друже? — Стемпер міцно стиснув руку редактору, з дивовижною силою для такого вузькоплечого та вутлого.

— «І мир всім на землі», еге ж, Тіме?

— Не клей дурня.

У барі, що був заледве за дві милі від вечірки леді Сьюзан, Майкрофт теж зустрічав Новий рік. Було легко, надто легко скотитися в хандру. У цю пору року, самотою. Кенні далеко. Порожній незатишний будинок. Але Майкрофт не жалів себе. Навпаки: він почувався краще, впевненіше, чистіше, ніж колись на його пам'яті. Це почуття здивувало його, але немає нічого тяжчого, аніж займатися сексом, удаючи, що це кохання, хоча насправді ніякого кохання там і близько нема — і він збагнув, що все подружнє життя його обтяжувало. Натомість із Кенні Майкрофт почувався здивованим, враженим з того, що йому пропонували робити, але — геть не заплямованим. Усе пообіддя він блукав квартирою Кенні, читаючи його поштові листівки, слухаючи його платівки, натягнувши його капці та один з його улюблених джемперів, намагаючись діткнутися до нього в будь-який можливий спосіб. Він ніколи не закохувався і був занадто старий, щоб дивитися затуманеним поглядом, але відчував до Кенні таке, чого не відчував до жодної іншої людини. Він не знав, чи це кохання, проте, чорт забирай, він відчував величезну вдячність до Кенні за співчуття, за розуміння, за натуральність. Натуральність! Майкрофт усміхнувся, наче насолоджуючись власним жартом.

Бажання взяти бодай частку від Кенні в новорічну ніч й погнало його знову до того місця, де вони вперше зустрілися. Цього разу клуб був забитий, ряхтів мигалками, а ді-джей з фарбованими у пурпур вусами постійно міняв музику на дискотеці. Майкрофт тихо сів у закутку, насолоджуючись видовищем. Троє дуже молодих юнаків спортивної статури показували шоу, надимаючи повітряні кулі, що змушувало їх знімати дедалі більше одягу, але «буде й більше», як ді-джей пообіцяв з ентузіазмом. Майкрофт хвилювався, чи не причепиться до нього хтось, намагаючись зняти,— «ці гейки такі хвойди», одного разу під'юдив його Кенні. Майкрофт не знав, чи зможе дати з цим раду, але ніхто й не намагався причепитися. Він явно був у своїй тарілці — наодинці з самим собою та з пляшкою мексиканського пива з лаймом,— і, в будь-якому разі, Майкрофт був років на десять старший, ніж інші відвідувачі бару. Дідусь заслужив на спокій.

Вечоріло, темніло, і компанія ставала дедалі галасливішою. Люди стояли в черзі, щоб провокаційно сфотографуватися з одним з артистів шоу — трансвеститом, який після півночі мав виступити в кабаре. Практично невидимі в іншому кінці зали, чоловіки зникали з тісняви танцполу, щоб знову з'явитися за кілька хвилин — аж сяючи, розморені та у зім'ятому одязі. Майкрофт вирішив, що йому байдуже те, що відбувається під миготливим світлом на цій дискотеці, він задоволений зі свого невігластва. Лишалося кілька дверей, увійти до яких він був ще не готовий.

Північ наближалася. Тиснява збільшувалася. Усі штовхалися, танцювали, крадькома цілувалися, вичікували. Звучало радіо. Біг-Бен. Один чоловік уже розчулився: сльози стікали в нього по щоках, скрапуючи на футболку, але це були, вочевидь, сльози щастя. Атмосфера була тепла й емоційна, усі пари взялися за руки. Майкрофт уявляв Кенні. Потім пробило дванадцяту, всі пожвавилися, і в барі змішалися повітряні кульки, серпантин, балада «Старий добрий час»[24] і пристрасні обійми. Невдовзі ці обійми стали менш пристрасними і більш розкутими: всі на дискотеці, здавалося, гралися, цілуючи один одного в губи під музику. Хтось — один чи двоє — спробували зробити це з Майкрофтом, але він з усміхом кокетливо відмахнувся. Поряд з ним виникла ще одна тінь, нахиляючись для поцілунку,— огрядний чоловік у шкіряному жилеті: одну руку незнайомець поклав Майкрофту на плече, а другою обіймав молодика, нездорового з лиця, погано і похапцем поголеного.

— Ми знайомі?

Майкрофта наче мороз скував. Хто, до дідька, може його тут знати?

— Не хвилюйся, старий. Не бійся. Мене звати Марплз, Тоні Марплз. Друзі називають мене «леді Клариса». Ми влітку познайомилися на вечірці в саду в Палаці. Ти, вочевидь, не впізнав мене у вечірньому вбранні.

Він почав пригадувати. Це обличчя. Щетина згори на щоках, яку не зачепило гоління. Масні губи та кривий передній зуб, піт у ямочці на підборідді. Тепер він згадав.

— Ви не?..

— Член парламенту від Даґенема. А ти Майкрофт, прес-секретар короля. Не знав, що ти з дівчаток.

Прищавий молодик і на шістнадцять не виглядав, ще й мав щось жовте між зубами. Майкрофт відчув, що йому зле.

— Не хвилюйся, кралечко. Я не з жовтої преси абощо. Якщо ти це приховуєш, то я не розголошу твого трагічного й темного секрету. Всі дівчатка ж тепер — одна команда, так? Щасливого Нового року! — у Марплза в горлі забулькотіло від сміху, і він нахилився поцілувати Майкрофта. Щойно масні слиняві губи потягнулися до нього, як Майкрофт усвідомив, що ось-ось виблює, і в нападі розпачу метнувся, відштовхуючи члена парламенту, до дверей.

Там, надворі, періщила злива, а він лишив у барі своє мохерове пальто. Він змерз і невдовзі змокрів до рубця. Але це не мало значення. Успішно позбувшись присмаку жовчі й очистивши легені свіжим повітрям, він вирішив, що пальто — найменша його проблема. Сидіти під одним дахом з такими створіннями, як Марплз... ні, краще вмерти від пневмонії, ніж повернутися й забрати одяг.