Розділ «Частина перша»

— Війна з королем?..

— Ні, ні... Ні, якщо вдасться її уникнути. Я ж хочу уникнути будь-якої конфронтації з Палацом. У мене й так досить ворогів у країні, з якими треба боротися, і без королівської родини та цих варіятів-роялістів. Але...— він зробив паузу.— Припустімо... Якщо до цього дійде... Мені знадобиться чимало циганського вміння ворожити, Саллі.

Вона зморщила вуста, а слова звучали так само зважено.

— Якщо ви хочете саме цього, пам'ятайте: вам треба тільки сказати «будь ласка». І я можу допомогти чим завгодно.

Кінчик носа в неї засіпався майже по-звіриному і, як подумалося Уркгарту, вишукано-чуттєво. Вони, як і раніше, дивились одне на одного у тиші, намагаючись не зронити ні слова, яке зруйнує магію недомовленості, що виникла між ними. Він лише одного разу в житті — ні, двічі — поєднував викладання й секс. Його б вигнали, якби це відкрилося, але, попри ризик, той секс був найкращим у його житті й підносив його не лише над граційними тілами студентів, а й над банальною і жалюгідною дріб'язковістю університетських приписів. Він був інший, кращий, він завжди це знав, і ніколи це не відчувалося настільки гостро, як на величезній м'якій честерфілдській софі, у його кімнаті в коледжі, де вікна виходили на парк.

Секс допоміг також йому піднестися над пам'яттю про свого старшого брата Алістера (між ними була значна різниця у віці), який загинув, захищаючи клаптик французької землі під час Другої світової війни. Після цього Уркгарт жив у тіні свого покійного брата. Треба було не лише використати свій великий потенціал, ай — в очах скорботної матері — реалізувати надії, що покладалися на втраченого нею первістка, якого час і горе наділили майже міфічною силою. Коли Френсис склав іспити, мати нагадала йому, що Алістер був головою школи від учнів. Коли Френсис одним з перших отримав науковий ступінь, увійшовши до когорти наймолодших викладачів коледжу, в материнських очах Алістер би зробив це раніше. Ще хлоп'ятком Уркгарт залазив до матері в ліжко в пошуках затишку і тепла, але знаходив лише мовчазні сльози, які котилися в неї по щоках. Він зміг згадати лише почуття відторгнення, почуття власної невідповідності. У подальші роки він ніяк не міг стерти з пам'яті материнський погляд, сповнений горя й нерозуміння, що, здавалося, переслідував його в будь-якій спальні, в яку він заходив. Підлітком він ніколи не брав дівчину в ліжку, бо це б лише йому нагадувало, що він був у матері другою дитиною і другого ґатунку. Звісно, він мав дівчат, але не в ліжку: на підлозі, у наметах, навстоячки попід стінами занехаяного заміського будинку. І зрештою, на честерфілдській софі, у коледжі під час консультацій. Такий самих консультацій, як оця.

— Дякую,— неголосно промовив він, порушуючи мить, уриваючи похмурий вир спогадів тим, що хлюпнув віскі до склянки й вихилив її.— Але мені треба щось робити з цією промовою,— він узяв стос паперів з журнального столика і помахав перед Саллі.— Перехопити короля на підході, чи як ви це називаєте.

— Складання промов — не зовсім моя парафія, Френсисе.

— Але моя. І я працюватиму з цим текстом з великою пошаною. Як хірург. Він залишиться чудовим і щирим, сповненим високих почуттів і дзвінких фраз. Просто, коли я надішлю його назад, він уже буде без яєць...

Розділ одинадцятий

Три найбільш руйнівні сили в політичному житті — це згода, замирення і злягання.

Констебль-детектив скоцюрбився на сидінні, намагаючись відновити кровообіг і хоч якесь життя в ногах. Він сиднем сидів у машині вже чотири години, мжичка заважала йому вийти з авта і прогулятися, а в роті від цигарок був такий смак, ніби там миші ночували. Йому слід кинути палити. Знову. Завтра ж кине, пообіцяв він собі, як завжди. Manana[12]. Він потягнувся по термос зі свіжою кавою і налив чашку собі й водію.

Вони сиділи, споглядаючи невеличкий будинок з екзотичною назвою «Стайні Адама і Єви». Він містився у кінці однієї з найбільш фешенебельних торгових вулиць Лондона, але добре захищений від столичної суєти, стояв мовчазний і, в очах роззявляк, непримітний.

— Христе, вона вже за цей час італійську мала б вивчити ідеально,— пробурмотів водій. За останні два тижні вони обмінювалися такими фразами всі п'ять поїздок до «Стаєнь», і констебль-детектив спецпідрозділу та шофер бачили, що їхня розмова йде по колу.

У відповідь констебль-детектив зіпсував повітря. Кава дедалі більше давалася взнаки, конче хотілося відлити. Його вчили, як непомітно помочитися біля машини, удаючи, що робиш ремонт, щоб не відходити від авта і рації, але ж він змокне під дощем, який зараз мжичить. А ще ж, коли він спробував отак зробити останнього разу, водій раптом від'їхав, залишивши його навколішках, з розстібнутою ширінкою, посеред клятої вулиці. Бісів жартівник.

Він був у захваті, коли йому запропонували роботу охоронця на Даунінг-стріт. Йому не сказали, що він працюватиме на Мортіму Уркгарт з її нескінченними поїздками — крамниці, розваги, спілкування. І заняття з італійської. Він запалив ще одну цигарку та прочинив вікно, щоб впустити свіже повітря, і закашлявся, втягнувши дим у легені.

— Ні,— озвався він у відповідь.— Гадаю, ми так просидимо тиждень. Парі тримаю, що вчитель у неї — з таких вайлуватих, повільних, методичних зануд.

Вони сиділи, задивляючись на будинок, оплетений облетілим плющем, на сміттєвий бак в охайному алькові та на мініатюрну ялинку у вікні — обвішану запаленими ліхтариками й іграшками, 44 фунти 95 пенсів від «Гародса». Усередині, за опущеними фіранками, Мортіма Уркгарт лежала у постелі — гола, спітніла, беручи ще один повільний, методичний урок мови Данте від солодкоголосого тенора — італійської оперної зірки.

Ще не розвиднилося, коли Майкрофт прокинувся, стривожений стукотом молочних пляшок, які ставили на порозі. За стінами починався новий день, що вертав його у подобу реальності. Майкрофт був мимовільним заручником. Кенні ще спав; одна іграшка з його величезної колекції — ведмедик — звисала поряд з подушки, а інші забавки валялися на підлозі поруч із серветками — жертви довгої ночі кохання. Кожна клітинка Майкрофтового тіла боліла, проте, як і раніше, волала, благаючи продовження. І він якимось чином був переконаний, що продовження буде, перш ніж він повернеться до реального світу, що очікує за дверима квартири Кенні. Останні кілька днів були для нього наче нове життя: він познайомився з Кенні, пізнав себе, загубився в містеріях і ритуалах невідомого світу. Були, звісно, дні в Ітоні та університеті, у шістдесяті, коли гашиш-палиш-вільним-станеш-гвинт-дозволя-все-або-нічого, але це виявилось обмеженою мандрівкою самопізнання, а для здійснення серйознішої мандрівки він був надто самозаглибленим і не мав мети. Він ніколи не закохувався — не випало шансу, а його зв'язки були надто короткі й гедоністичні. З часом він, можливо, пізнав би себе краще, але потім надійшов виклик з Букінгемського палацу, статут якого не дозволяв таких усебічних і — на той час — протизаконних сексуальних експериментів. Отож двадцять літ він носив маску, удавав не того, ким був. Угавав, що дивиться на чоловіків лише як на колег. Угавав, що щасливий з Фіоною. Угавав, що він не той, яким насправді себе знає. Це була необхідна офіра, але зараз, уперше в своєму житті, він став до кінця чесним із собою, став самим собою. Нарешті його ноги торкнулися дна. Він опинився на глибині, не певен, чи це Фіона його туди штовхнула, чи сам опинився тут, але це не мало значення. Він уже там. Він знає, що може потонути в глибочині, але це краще, ніж потопати в гнилій респектабельності.

Він бажав, щоб Фіона побачила їх і щоб їй стало боляче, навіть бридко: це означало, що йому начхати на їхній шлюб, на всі її цінності. Але їй, напевно, плювати. Він відчував набагато більше пристрасті за ці кілька днів, аніж за все їхнє подружнє життя, і цієї жаги було досить на все подальше життя — напевно, хоча він сподівався на більше. Набагато більше.