Розділ «Долина Мовчазних Людей Історія Країни Трьох Рік»

Чаша долини відлунювала ім’я. Воно м’яко перекочувалося серед гірських схилів. Повітря тремтіло ним, пошепки повторювало його, передавало далі — і раптом безумство у Кенті віднайшло власний голос, і він загорлав щосили:

— Маретто!.. Маретто!..

Він продовжував бігти. Його коліна слабшали. Він знову вигукував ім’я, але тепер уже інший голос мовчав. Перед його очима з туману виринали предмети у проміжку між ним й освітленими вікнами. Хтось — двійко людей — наближалися до нього з засторогою й цікавістю. Кент затинався, але знову вигукував ім’я коханої. Цього разу йому відповів жіночий крик, й одна з двох постатей ринулася до нього, шпарка, мов блискавиця.

Їх розділяло всього три кроки, і в тому післясутінковому мороку вони палко дивилися одне одному у вічі, хоча тіла не в силах були зрушити з місця — таким потрясінням обернулося для них диво, що його дарував їм великий і милосердний Господь.

Мертві постали з могил. Неймовірним зусиллям волі Кент простягнув їй руки, і Маретта хитнулася йому назустріч. Коли наблизився інший чоловік, вони стояли на колінах на землі, міцно обійнявшись, наче малі діти. І, піднявши очі, Кент побачив над собою Сенді Мактриґґера — чоловіка, чиє життя він урятував у Пристані Атабаска.

Роздiл 25

Пізніше Кент так і не міг сказати, скільки часу минуло, перш ніж розум його прояснився. Може, одна хвилина, а може — ціла година. Всі його життєві сили зосередилися навколо однієї-єдиної думки: що мертва повернулася до життя, що це її, Маретту Редіссон, її плоть і кров, живе тепло він тримає в своїх обіймах. Наче застигле зображення на екрані, стояло перед ним обличчя Мактриґґера. І знову його голову охопило сум’яття, і якби навіть долину наповнили постріли гармат, він би чув один-єдиний звук: голос, що, крізь плач, повторює знову й знову:

— Джимсе… Джимсе… Джимсе…

Один лише Мактриґґер при світлі щойно зажеврілих зірок тверезим поглядом спостерігав усю сцену. Трохи згодом Кент збагнув, що Мактриґґер говорить до нього, відчув його руку на своєму плечі. Голос лунав радісно й наполегливо водночас. Кент звівся на ноги, не відпускаючи Маретту, яка продовжувала міцно обнімати його. В її нерівному подиху чулося ридання. А Кент просто не мав сил заговорити. Затинаючись, він подолав відстань до яскравих вікон у супроводі Маретти й Мактриґґера, який підтримував дівчину з другого боку. Двері відчинив Мактриґґер, і вони ввійшли у залите ламповим світлом приміщення, опинившись у величезній, химерного вигляду кімнаті. І щойно вони переступили поріг, як руки Маретти опустилися, і Кент відступив від неї, — так, що кожен бачив освітлене обличчя іншого — і в цю мить у кожному з них відбувся дивовижний перехід від невіри й потрясіння до переможної впевненості.

І знову розум Кента став ясним, як того дня, коли він дивився в лице смерті на вершині Бистрини. І швидко, ніби дотик розпеченого дроту, його штрикнув страх, коли він зустрівся очима з дівчиною. Вона разюче змінилася. Обличчя схудло й лякало його своєю блідістю. Очі були наче два великі фіалкові озера, майже чорні у світлі лампи, а її волосся — високо підібране на голові, як тоді, вперше в лікарні Кардіґена — ще більш підкреслювало красномовну блідість її лиця. Рука дівчини тремтіла на її горлі, така худа, що моторошно було дивитися. На мить — лише на кілька секунд — вона глянула на нього, наче підсвідомо побоюючись, що насправді перед нею не Джим Кент. А тоді її руки повільно розкрилися, і вона потяглася до нього. Без усмішки, без скрику, не називаючи його імені. Але руки дівчини обвилися навколо його шиї, і він притягнув її до себе, сховавши її обличчя на своїх грудях. Чоловік подивився на Мактриґґера. Поряд із ним, поклавши руку на його плече, стояла жінка — темноволоса, темноока жінка, і Кент, глянувши на них, усе зрозумів.

Жінка підійшла до нього

— Я краще відведу її, мсьє, — сказала вона. — Малкольм… вам розповість. А трохи згодом… ви зможете побачитися з нею знов.

У жінки був низький і м’який голос. При звуку його Маретта підняла голову, і її руки у давній милий спосіб ковзнули по щоках Кента, коли вона прошепотіла:

— Поцілуй мене, Джимсе… мій Джимсе… поцілуй мене…

Роздiл 26

Трохи згодом Кент із Сенді Мактриґґером стояли самі посеред освітленої лампою кімнати, тримаючись за руки. В їхньому рукостисканні відчувалося душевне тепло двох сильних чоловіків, об’єднаних непорушною дружбою. Кожному з них траплялося зазирати в очі смерті, рятуючи іншого. І все ж спогад про це, підсвідомо й назавжди закарбований у їхній пам’яті, не видавав себе нічим, окрім стисканням їхніх рук і взаєморозумінням, що ховалося глибоко в їхніх очах.

На обличчі Кента застигло німе питання щодо Маретти. Мактриґґер помітив його страх і неквапно всміхнувся, стривожено й радісно водночас. І озирнувся на двері, за якими зникли Маретта і її старша супутниця.

— Дякувати Богові, ти з’явився вчасно! — сказав він, не відпускаючи руки Кента. — Вона гадала, що ти помер. І я знаю, Кенте, що це її просто вбивало. Доводилося приглядати за нею вночі. Іноді вона виходила блукати долиною. Казала, що шукає тебе. Так було і сьогодні.

Кент відчув тверду грудку в горлі й ковтнув.

— Тепер я розумію, — промовив він. — Її жива душа вабила мене сюди. Я…