Розділ «Долина Мовчазних Людей Історія Країни Трьох Рік»

Її теплі вуста припали до його губ, і її голі руки оповили його шию судомною дитячою хваткою. Він глянув уперед і вперся ногами в дно, а тоді занурив руку в м’яке павутиння її волосся і притиснув її обличчя до своїх оголених грудей.

За дві секунди сталося зіткнення. Чітко серединою борту баркас налетів на Зуб Дракона. Кент був готовий до удару, але його спроба втриматися на ногах, обіймаючи Маретту, зазнала поразки. Фальшборт урятував їх самих від удару об слизьку гладінь скелі. Посеред реву води, який тільки й було чути, Кент ясно розібрав хруст деревини. Судно виринуло нагору, підняте могутньою хвилею, і на секунду-дві здалося, наче ця хвиля збирається перекинути й накрити його. А тоді судно, що налетіло на ніс скелі, почало повільно зісковзувати назад до води.

Тримаючись за перила однією рукою і притискаючи до себе Маретту другою, Кент із жахом спостерігав, що відбувається. Судно зносило У ПРАВИЙ КАНАЛ! І в тому каналі не було жодної надії — лише смерть.

Маретта стійко дивилася в лице невідворотному. У цю годину, коли кожна секунда була сповнена невідомості завдовжки в ціле життя, Кент побачив, що вона зрозуміла. І все ж вона навіть не скрикнула. Її обличчя було смертельно блідим. Її волосся, руки й плечі були мокрі від бризків води. Але йому траплялося бачити жах — в її обличчі жаху не було. Коли вона підняла на нього свої очі, він був захоплений її тихим спокійним поглядом. Лише вуста дівчини тремтіли.

Його душа обернулася на безмовний крик, що потонув у наступному тріску дерева — виступ Зуба зім’яв маленьку каюту, мов картон. Кент відчув, як його переповнює наплив почуття, могутнішого за загрозу, що несла в собі Бистрина. Він не міг програти! Цього не можна було уявити собі. Не можна! Тільки не тоді, коли поряд ВОНА і він б’ється за це чарівне тендітне створіння, яке навіть перед лицем самої смерті не втрачає посмішки.

А тоді (він досі міцно обіймав її рукою) страховиська одвічної сили та смерті дали йому відсіч. Судно вислизнуло на волю від Зуба Дракона, наполовину заповнене водою. Його надтріснутий поламаний каркас опинився в кам’яних щелепах східного каналу. Воно більше не було плавучим судном. Його було затоплено, розірвано, начисто зруйновано — майже без жодного удару. А Кент опинився у стрімкому гуркітливому потоці води, тримаючись за Маретту.

На мить їх занурило під воду. Чорні хвилі й біла піна скипали й розбивалися над ними. Здавалося, промайнула ціла епоха, доки Кент знову відчув ніздрями свіже повітря. Він підштовхнув Маретту нагору і закричав до неї. Почув, як вона відгукнулася.

— Зі мною все гаразд… Джимсе!

З його вміння плавати не було зараз жодної користі. Він був, наче тріска на хвилях потоку. Усе, що він намагався, — стати бар’єром між Мареттою і скелями. Не так вода лякала його, як ці скелі.

Їх було десятки й сотні — наче зуби велетенської дробильної машини. І ця «щелепа» сягала довжиною на чверть милі. Він відчув перший удар, другий, третій. Кент не думав про час і про відстань, він самотужки боровся, щоб залишатися непорушною стіною між смертю і Мареттою. Уперше, коли він схибив, сліпа лють опалила його душу.

Він побачив, як її біле тіло розтяглося на слизькій, виїденій зливами скелі. Її голова відкинулася назад, і він подумав на мить, що її тендітне тіло розбито. По тому він продовжував боротися, ще несамовитіше. І вона знала, за що він б’ється. Дивно, але Кент не знепртомнів від ударів і поранень. Фізичного болю не було. І все ж він відчував, як наростає дзижчання в голові, як нагло слабшають руки й тіло.

Вони були на півдорозі крізь Бистрину, коли його зі страшною силою кинуло об скелю. Удар був такий, що він випустив із рук Маретту. Він пірнув слідом за нею, але не зміг упіймати за руку — а тоді побачив її напроти себе. Дівчина чіплялася за ту саму скелю. Міцна мотузка врятувала її. Пов’язана навколо її талії та його зап’ястку, вона і досі з’єднувала закоханих — попри півтора метра скелі, що їх розділяли.

Важко дихаючи, напівживі, вони зустрілися поглядами понад тією скелею. Тепер, коли він вибрався з води, кров струменями потекла з рук, плечей і обличчя Кента. Але він усміхнувся до неї, як кілька секунд раніше всміхалася вона. Її очі були сповнені болю й страждання. Він кивнув у напрямку, звідки вони прибули.

— Найгірше в нас позаду, — він спробував перекричати гуркіт. — Ось тільки переведемо подих, і я перелізу через скелю до вас. А тоді, не довше, як кілька хвилин, може, навіть менше — і ми будемо у тихих водах в кінці каналу.

Дівчина почула його і кивнула у відповідь. Кент хотів надати їй упевненості. Він не мав наміру спочивати, адже її положення у воді сповнювало його жахом, який він із усіх сил намагався приховати. Груба мотузка, не товща за його півпальця, тримала її по той бік скелі. Тоненька поворозка з оленячої шкіри і його власна вага — ось що зараз рятувало дівчину. Якщо шкіряна мотузка обірветься…

Він дякував Богові, що раніше перев’язав наплічника цією мотузкою. Час від часу він починав підтягуватися, вибираючись на скелю. Зворотним потоком до нього віднесло довге волосся Маретти, і так воно опинилося набагато ближче до Кента, ніж її руки, якими дівчина щосили трималася за скелю. Кент потроху просувався до нього, адже бачив, що може дотягнутися до волосся швидше, ніж дістатися до неї самої. У той же час він мав тримати свій кінець мотузки натягнутим. Від самого початку це було майже надлюдське завдання. Скеля була слизька, як олія. Двічі він кидав погляд униз за течією. Йому спадало на думку, що, може, буде краще просто кинутися у воду і тоді притягнути до себе Маретту за допомогою мотузки. Те, що він зараз бачив, запевняло його, що така дія може мати фатальні наслідки. Він повинен тримати Маретту в обіймах. Якщо він утратить її — хоча б на кілька секунд — її тіло розпрощається з життям у тому скелястому вирі попереду.

А тоді раптом мотузка на його зап’ястку миттєво ослабла — його ледве не відкинуло назад. Одночасно з розривом мотузки він почув крик Маретти. Усе відбулося в одну мить — напевно, швидше, ніж його мозок устигав осягнути значення того, що відбувається: її руки, що зісковзують зі скелі, її біле тіло, що нестримно відносить у ще білішу піну навколо порогів. Скеля перетерла мотузку, і дівчина зникала! З криком, схожим на вереск божевільного, він пірнув слідом за нею. Вода поглинула його. Він виринув на поверхню, намагаючись подолати зворотну течію на поверхні. П’ять метрів перед ним… десять… він устиг вихопити поглядом білу руку, а за нею — обличчя Маретти, перш ніж вона зникла за пінною стіною.

Він ринувся слідом за нею до тієї стіни. Геть засліплений, Кент плив крізь неї, відчайдушно шукаючи дівчину навпомацки, викрикуючи її ім’я. Його пальці впіймали кінець мотузки, зав’язаний навколо власного зап’ястка, і він несамовито стиснув його, повіривши на мить, що знайшов Маретту. Все густіше, все небезпечніше поставали скелі нижніх порогів на його шляху. Вони здавалися живими істотами, наче демони, сповнені єдиним бажанням — мордувати й руйнувати. Вони били й калічили його. Їхній диявольський сміх здавався ревом Ніагарського водоспаду. Кент більше не кричав. Голова зробилася важкою, каміння все вдаряло і вдаряло його — било й нівечило, перетворюючи його тіло на щось безформне. Стрімкі мильно-білі пінні потоки, наче глазур на жахливих розмірів торті, ставали сірими, а тоді — чорними.

Він не знав, коли припинив боротьбу. День закінчився. Настала ніч. Світ поринув у забуття. І на якусь мить життя покинуло його.

Роздiл 23