Розділ «Долина Мовчазних Людей Історія Країни Трьох Рік»

Опинившись у долині, він відчув, як усередині розливається дивне й приємне відчуття заспокоєння. Разом з тим у ньому невпинно зростало переконання, що він не знайде того, за чим прийшов. Кент не намагався аналізували це. Воно стало частиною його самого, як і той внутрішній спокій, в якому перебував його розум. Єдина надія на успіх полягала в тому, що ближче до гір він міг знайти білих людей чи індіанців.

Він уже не користувався компасом, а орієнтувався на скупчення трьох гігантських піків. Один із них був вищий за інших двох, і під час подорожі очі Кента завжди зупинялися на ньому. Заворожений, він із захопленням думав, що цей кам’яний гігант — єдиний, хто охороняв долину упродовж мільйона років. Подумки він почав називати його «Хранителем». З кожною годиною просування вперед його було видно все чіткіше. Першої ж ночі, розбивши табір у долині, Кент бачив, як сідає місяць, тонучи за його вершиною. Невмирущий голос глибоко в його голові продовжував нашіптувати, що цей пік, вищий за всі решту, був особистим хранителем Маретти. Мабуть, десять тисяч разів вона приходила сюди й дивилася на нього, як дивилася й того нещасливого дня — якщо її дім був десь по цей бік хребта Кемпбелла. Ясного дня вона могла бачити Хранителя за сотню миль.

Другого дня гора стала ще ближче до Кента. До полудня вона почала набувати нових рис. Її пік при наближенні набирав форми могутнього замку. А двоє менших вершин утворювали чіткі контури. Перш ніж сутінковий туман застелив видіння, Кент зрозумів, що побачене — не примха його уяви. Зростаючи, Хранитель набував подоби велетенської людської голови, оберненої на південь. Неспокійне хвилювання оволоділо Кентом, і він продовжував іти ще довго після настання сутінків. На світанку він знову був у дорозі. Небо на західному напрямку прояснилося, і раптом він зупинився. З його вуст злетів скрик.

Там була голова Хранителя, наче вирізьблена чиїмись велетенськими руками. Двоє нижчих піків розкрили свою таємницю. Моторошним і загадковим чином їхні гребені теж набули форми людських голів. Одна з них була обернута обличчям на північ. Інша тим часом споглядала долину. І Кент, чиє серце шалено билося, скрикнув, звертаючись до самого себе:

— Мовчазні Люди!

Він не чув власного голосу, але сама лише думка здійняла бурю в його душі. Наче повінь, обрушилося на нього раптове й бентежне натхнення під впливом побаченої картини. ДОЛИНА МОВЧАЗНИХ ЛЮДЕЙ. Він повторював ці слова, не зводячи погляду з трьох велетенських голів на фоні неба. Десь біля них, біля їхнього підніжжя — на тому чи іншому боці — лежала прихована долина Маретти.

Він продовжив свій шлях. Незвична радість поглинула його. Час від часу, поринаючи в неї, він повністю забував про горе, і в такі моменти йому здавалося, що Маретта має неодмінно чекати на нього в долині. Але завжди повертався спогад про трагедію у Бистрині Смерті, а з ним і думка, що три велетенські голови чекають — і завжди чекатимуть — на втрачену кохану людину, яка вже ніколи не повернеться. Коли того дня сідало сонце, обличчя, що споглядало долину, здалося йому живим — так ясно горіло воно мовчазним питанням, зверненим до Кента.

— Де вона? — питав кам’яний велетень. — Де вона? Де вона?

Тієї ночі Кент так і не заснув.

Наступного дня він побачив перед собою низький ламаний хребет першої з диких гір. Він невпинно підіймався й опівдні досягнув гірського гребеня. І тут зрозумів, що нарешті бачить внизу перед собою Долину Мовчазних Людей. Вона не була широкою, як попередня. На дальньому краю її за три-чотири милі підіймалася велетенська гора, лице якої дивилося вниз на зелені луки біля її підніжжя. Далеко на півдні в яскравому сяйві сонця Кент побачив блиск заток і маленьких озерець, буяння густих кедрових, ялинових і піхтових заростів, розкиданих, наче великі клапті оксамиту, посеред зелені долини. На півночі, за три-чотири милі звідси, гірська гряда, якою він підіймався, різко повертала на схід, і частина долини, ховаючись за поворотом, була непомітна звідси. Перепочивши, Кент звернув у цьому напрямку. Була рівно четверта година, коли він дістався вигину і зміг зазирнути до прихованого куточка долини.

Те, що він побачив у першу мить, було наче велетенська порожня чаша, утворена стінами гір, чаша дві милі в діаметрі, якою, власне, і завершалася долина. Знадобилося кілька секунд, щоб його очі пристосувалися бачити менші, детальніші подробиці на відстані півмилі. І ще до того він почув звук, від якого здригнувся кожен нерв у його тілі. Це був глухий гавкіт собаки, що лунав далеко внизу.

Теплий золотавий туман, що передує заходові сонця в горах, збирався між ним і долиною, але за певний час Кент розгледів крізь нього ознаки наявності людського житла — майже прямо перед собою. Там було маленьке озерце, із якого витікав блискучий струмочок, а біля самого озера, неподалік від підніжжя гори, на якій він стояв, виднілося кілька будівель і частокіл, що згори здавався зовсім іграшковим. Ані тварин, ані будь-якого іншого руху Кент не помітив.

Не турбуючись пошукати стежку, Кент почав поспіхом спускатися. І знову він не ставив собі зайвих питань. Безмежна впевненість володіла ним: з усіх місць на землі тільки це могло бути Долиною Мовчазних Людей.

А прямо під ним, затоплений і напівсхований ілюзорним туманом, стояв Мареттин старий дім. У цю мить Кентові здавалося, що цей дім належить йому, що він є часткою цього дому, що, йдучи туди, він наближається до останнього місця спочинку, свого остаточного прихистку, рідного дому. Дивним чином у ньому вкорінилася думка, що там на нього чекає гостинний прийом. Він поспішав, доки його дихання не збилося, він не захекався і не змушений був перепочити. Нарешті він опинився у небезпечному місці, де змушений був просуватися черепашачим кроком, і йому знову й знову доводилося відступати й обходити небезпечні слизькі місця і круті обриви, що осипалися просто в нього під ногами. У долині густішав туман. Сонце сіло за західними верхівками гір, і швидко після того долину наповнили присмеркові сутінки. Була сьома година, коли він підійшов до краю пологої, щонайменше в милю завдовжки, рівнини, на добру милю нижче від того місця, де гірський вигин замикав чашу долини. Кент був виснажений. Його руки були в синцях і сочилися кров’ю. Під покровом темряви він наблизився до будинку.

Обігнувши гострий кут гірської гряди, він навіть не намагався стримати радісного скрику, що рвався з його губ. Прямо перед ним були вогні. Деякі — розкидані поодинці, але ті, що були найближче, цілим гроном палали перед ним, як палає низка освітлених вікон. Наближаючись до них, Кент пришвидшив кроки, ледь стримуючись, щоб не зірватися на біг. А тоді щось зупинило його, і Кентові здалося, що його серце підстрибнуло до самого горла і він от-от задихнеться.

Він чув чоловічий голос, що в присмерку кликав її на ім’я:

— Маретто… Маретто… Маретто…

Кент намагався гукнути, а натомість лише задихався. Він відчував, що тремтить. Він простягнув перед собою руки, і незнане безумство опалило його мозок, наче вогнем.

Голос знову гукав:

— Маретто… Маретто… Маретто…