— Я залишуся, аби сплатити Кедсті ту ціну, якої він зажадає за те, що сьогодні сталося.
— Великий Боже! — скрикнув він. — Маретто!
Вона швидко обернулася до нього.
— Ні-ні, я не маю на увазі, що він скривдить мене, — скрикнула вона, і в її голосі прозвучала нотка люті. — Раніше я його вб’ю! Мені шкода, що я вам це розповіла. Але ви не смієте розпитувати мене ні про що. Не смієте!
Дівчина тремтіла. Кент ще не бачив її такою схвильованою, і в цю мить, коли вона стояла перед ним, він збагнув, що тієї небезпеки, яка першою спала йому на думку, можна не боятися. Вона слів на вітер не кидала. Вона битиметься. Вона вб’є, якщо треба буде вбити. І раптом він побачив її зовсім інакшою, ніж раніше. Кент пригадав картину, яка потрапила йому на очі дуже давно в Монреалі. Це був L’Esprit de la Solitude — «Дух диких просторів» — написаний Конном, яскравим французько-канадським живописцем, другом лорда Страткона і Мон-Руаяль[51], генієм далеких лісів, який черпав натхнення з самого серця диких просторів. І тепер, коли ця картина постала перед ним у плоті й крові, крикливість її фарб зникла, але її чарівний дух лишився. Огорнута розпущеним волоссям, з маленькими напіврозтуленими вустами — кожна лінія її стрункого тіла трепетала від почуттів, що немов поглинули її цілком. Її прекрасні очі палали вогнем, і, як, мабуть, свого часу сам Конн, він бачив перед собою саму душу великої Півночі. Дівчина здавалася йому духом Божої країни, що лежить далеко нижче за течією трьох рік; її майже первісної відваги, її краси, її сонця і бурі, її трагедій, страждання і співу. У ній були хоробрість і слава тієї Півночі. Він бачив це і раніше, тепер же він гостро це відчув, і бентежне враження затопило його, наче повінь.
Він уже чув її м’який сміх, вона глузувала з нього, коли він думав, що помирає. Вона цілувала його, вона билася за нього, налякана, стискала його руку при кожному спалаху блискавки. А тепер вона стояла перед ним, стягуючи руками волосся, нагадуючи бурю, готову от-от початися. Хвилю тому вона була настільки близька, що він мало не обняв її. Тепер же, мить по тому, між ними пролягала така безодня, що він уже не насмілився б торкнутися її руки чи волосся. Вона змінювалася, наче сонце, хмари й вітер, і це лише розбурхувало його цікавість. Зараз це була буря. Він бачив грозу в її очах, її руках, її тілі. Він відчував її електричні розряди в цих словах, промовлених глухим тремтливим голосом: «ВИ НЕ СМІЄТЕ!» На мить уся кімната завмерла в напруженні перед неминучим потрясінням. А тоді, фізичним зором, він знов охопив її струнку фігуру, зауваживши звабливу мініатюрність, й усвідомив, що міг би без жодних зусиль підкинути її до стелі. І все одно він і далі дивився на неї, як на богиню.
— Ні, я не збираюся розпитувати вас, коли ви так дивитеся на мене, — сказав він, здобувши дар мови. — Я не питатиму, яку ціну може запросити Кедсті, тому що ви не станете її сплачувати. Якщо ви не попливете зі мною, я не піду. Краще вже лишуся тут і буду повішений. Я не ставлю вам питань, тож, будь ласка, не стріляйте, але якщо ви сказали мені правду і ви з північан, ви поїдете зі мною — або не поїду я. З місця не зрушу.
Вона глибоко зітхнула, немов відчувши значне полегшення. І знову тінь змінилася сонячним світлом у її фіалкових очах, і її вуста раптом склалися в усмішку. Це не була усмішка вибачення. Це був миттєвий, раптовий спалах радості, який вона навіть не намагалася приховати.
— Це так мило з вашого боку, — сказала вона. — Я рада чути це від вас. Ніколи не думала, що це так приємно, коли хтось воліє бути повішеним заради тебе. Але ви підете. А я ні. Зараз немає часу на пояснення, бо інспектор Кедсті буде тут дуже скоро, а я ще маю висушити волосся і показати вам вашу схованку — якщо вам доведеться ховатися.
Вона знову почала розчісувати волосся. У дзеркалі Кент упіймав відображення усмішки, яка все ще тремтіла в неї на вустах.
— Я вас не допитую, — він знову зайняв захисну позицію, — але якби ви тільки могли зрозуміти, як мене розпирає дізнатися, де зараз Кедсті, як Фінґерз вас знайшов, чому ви змусили нас усіх повірити, що їдете з Пристані, а потім повернулися… і… як же мені кортить дізнатися щось про вас… Мені навіть здається, що ви могли б мені трохи розповісти, доки сушите волосся.
— Це був Муї, старий індіанець, — сказала вона. — Він якимось чином дізнався, що я тут, а тоді одного вечора мсьє Фінґерз заявився сюди, коли інспектора не було — вліз у вікно й просто сказав, що його послали ви. А я мало не застрелила цього джентльмена. Бачите, я знала, що ви не помрете. Кедсті розповів мені. Я збиралася допомогти вам в інший спосіб, якби не з’явився мсьє Фінґерз. Інспектор Кедсті був сьогодні там, у його хижці, коли це все сталося. Це було частиною плану мсьє Фінґерза — прибрати його з дороги.
Раптом дівчина напружилася. Щітка для волосся завмерла в її руці. Кент почув той самий звук, що чула вона — це був голосний стук в одне з завішених вікон. Стукали чимось металевим. Але ж вікно було на висоті чотирьох із половиною метрів над землею!
З легким зойком дівчина кинула щітку, підбігла до вікна, один раз підняла й опустила фіранку. Потім обернулася до Кента, швидко розділяючи волосся на товсті пасма й заплітаючи їх у косу.
— Це Муї, — скрикнула вона. — Кедсті йде!
Вона схопила його за руку і потягла до узголів’я ліжка, біля якого на дроті були натягнені дві довгі завіси. Дівчина розсунула їх, і Кент побачив, як йому здалося, незліченну купу жіночого вбрання.
— Якщо буде треба, ви маєте сховатися тут, — промовила Маретта, і її голос знову тремтів від хвилювання. — Не думаю, що дійде до цього, але якщо дійде, ви маєте зробити це! Зарийтеся в них якнайдалі й сидіть тихо. Якщо Кедсті дізнається, що ви тут…
Вона зазирнула йому в очі, і Кентові здалося, що в них промайнуло щось дуже близьке до страху.
— Якщо він знайде вас тут, це означатиме щось жахливе для мене, — продовжила вона, і її руки повільно лягли йому на плечі. — Я не можу розповісти вам зараз, але це буде гірше, ніж смерть. Ви обіцяєте залишатися тут, хай що станеться, що б ви не почули? Обіцяєте… містере Кент?
— Тільки якщо ви припините звати мене містером Кентом, — відповів він, раптом відчувши, як стискається горло.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Бродяги Пiвночi» автора Джеймс Олівер Кервуд на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Долина Мовчазних Людей Історія Країни Трьох Рік“ на сторінці 35. Приємного читання.