Розділ «Долина Мовчазних Людей Історія Країни Трьох Рік»

— Обіцяєте… Джимсе? Обіцяєте — що б не сталося… якщо я пообіцяю… коли повернуся… поцілувати вас?

Її долоні майже ласкаво ковзнули вздовж його плечей, а тоді вона швидко розвернулася і зникла крізь частково відкриті двері, зачиняючи їх за собою, перш ніж він устиг щось пообіцяти.

Роздiл 15

Якусь мить він стояв там, де Маретта полишила його, не зводячи погляду з дверей, за якими вона зникла. Близькість до неї в ті останні миті її присутності, ласкавий дотик її рук, щось, побачене в очах дівчини, її обіцянка поцілувати його, якщо він себе не викаже — а ще усвідомлення дивовижної хоробрості, з якої вона вирушила назустріч Кедсті — це все засліпило його настільки, що він не бачив перед собою ні стін, ні дверей, на які дивився. Бачив лише її обличчя, як за мить перед тим — її очі, тремтіння її губ, і страх, який вона так і не змогла цілком приховати від нього. Вона боялася Кедсті — цього він був певний. Адже вона не всміхалася, в її очах не спалахував глузливий вогник, коли вона назвала його Джимсом, скороченим від Джима і Джеймса ім’ям, прийнятим на далекій півночі. І зовсім не жартома дівчина обіцяла його поцілувати. Вона була майже до трагічного серйозна, і саме ця її серйозність хвилювала Кента — а ще захоплива прямота, з якою вона поєднала ім’я Джимс з обіцянкою поцілувати його. Одного разу вона вже називала його «Джимсе». Але то було «мсьє Джимсе», і в її голосі тоді дзвенів глузливий сміх. «Джим» або «Джеймс» не виражали нічого, але «Джимс»… Він чув, як матері називають цим ім’ям своїх маленьких хлопчиків у пориві ніжності. Він знав, що дружини й коханки використовують його у такий самий спосіб. Адже імена «Джим» і «Джеймс» не були незвичайними іменами на узбережжі Трьох Рік, навіть поміж метисів і французів, але «Джимс» — було щось більш особисте, і звідси випливав натяк на глибші почуття.

Його серце невтримно калатало, коли він підійшов до дверей і прислухався. Раніше, коли вона стояла перед ним із пломінкими очима й наказувала втриматися від запитань, він відчув, що земля тікає з-під ніг. Тепер же він немов піднісся на вершину. Кент знав, що, хай би що він не почув, він не спуститься на нижній поверх, якщо тільки вона не кликатиме на допомогу.

Трохи згодом він прочинив двері — зовсім трохи, аби мати можливість чути. Цього вона не забороняла. Крізь щілину він бачив приглушене світло з нижнього поверху. Але він не чув жодного звуку, і йому спало на думку, що старий Муї не втратив здатності бігати швидко, і ще є певний час, перш ніж прийде Кедсті.

Чекаючи, він оглядав кімнату. Першим враженням було, що Маретта жила тут уже досить тривалий час. Це була типова жіноча кімната, без жодних ознак нещодавнього чи раптового заселення. Він знав, що колись це була кімната Кедсті, але тепер тут і сліду від господаря не залишилося. І доки його допитливі очі споглядали це диво перетворення, деякі речі вразили його своєю багатозначністю. Він більше не сумнівався, що Маретта Редіссон була з далеких північних земель. Його віра в це була непохитна. Якщо раніше в його душі й залишався сумнів, він зник безслідно, адже дівчина назвала його «Джимс». І все ж ця кімната мов навмисне намагалася похитнути його віру. Захоплений новими відкриттями, він відійшов від дверей і зупинився біля туалетного столика перед дзеркалом.

Маретта не підготувала кімнату до його приходу, і всі її речі були на видноті. Безліч особистих дрібничок, які загадковим чином використовуються жінками під час туалету, лежали тут, і він дивився на них, анітрохи не відчуваючи це як блюзнірство. Він був здивований їхньою кількістю й розмаїттям. Таке можна було сподіватися побачити в будуарі доньки генерал-губернатора в Оттаві, але не тут — і ще менше на далекій півночі. Усе, що він бачив, було виготовлено з вишуканого матеріалу і становило взірець майстерної роботи. А тоді, наче магнітом, його погляд притягнуло дещо інше. Це було взуття, дбайливо, парами виставлене в ряд на підлозі біля туалетного столика.

Він дивився на нього, заворожений. Ніколи ще він не бачив такого розмаїття жіночого взуття, призначеного для тієї самої пари ніжок. І воно було зовсім нетипове для Півночі. Кожна пара в цьому дивовижному ряду становила окремий витвір швецького мистецтва, і кожна була на високому підборі! Кент не звик до такого розмаїття. Тут були черевички на ґудзиках, на шнурівці, коричневі, чорні й білі, з небезпечно довгими, крихкими на вигляд підборами. Були також маленькі замшеві білі «човники», і з бантиками, і з вирізними сталевими пряжками, і з витонченими стрічками-зав’язками. Були й елегантні напівчобітки, і лаковані шкіряні туфельки — і всі на високому підборі! Він ковтнув. Потім, керований імпульсом, потягнувся й узяв у руки маленьку сатинову туфельку.

Її розмір дав йому відчуття приємного естетичного потрясіння. Почуваючись так, ніби порпається в чужих таємницях, доки їхній власник спить, він зазирнув усередину туфельки. У ній стояв розмір — третій. І придбали її в крамниці Фавра в Монреалі! Одну за одною, він оглянув ще півдюжини туфельок. І всі вони були з крамниці Фавра в Монреалі. Ці маленькі туфельки послужили для нього більш тривожним сигналом, ніж будь-що з побаченого і пережитого. Хто ж така Маретта Редіссон?

І за цим питанням почали нахлинати інші, допоки остаточно не переплуталися в його голові. Якщо вона з Монреаля, навіщо прямує на північ? Якщо вона родом із півночі, якщо вона є її частиною, навіщо носить із собою таке явно непридатне для тих країв взуття? Навіщо вона прибула до Пристані Атабаска? Ким вона доводиться Кедсті? Чому ховається під дахом його будинку? Чому…

Він обірвав себе, намагаючись у цьому хаосі питань знайти хоча б одну відповідь. І все не міг відірвати очей від чобітків. Раптова думка оволоділа ним. Незграбно впавши на коліна перед парами взуття, він став перевіряти їх усі. Кожної миті його обличя палало все сильніше, але він хотів знати. Дуже скоро він переконався, що більшість взуття носилося, хоч деяке — недовго і виглядало майже зовсім новим.

Кент підвівся на ноги й продовжив своє розслідування. Звичайно ж, вона була готова до того, що він роздивлятиметься — не дивитись навколо міг хіба що сліпий. Кент швидше відтяв би собі руку, ніж висунув хоча б одну з шухляд туалетного столика, але Маретта сама наказала йому ховатися за завісами, якщо буде потрібно, і це була цілком зрозуміла обережність — зазирнути туди й перевірити, що за схованка на нього чекає. Він повернувся до дверей і прислухався. Знизу ще й досі не лунало ані звуку. Тоді він розсунув завіси, як робила це Маретта, та, на відміну від дівчини, затримався, роздивляючись. Він розповість їй усе, коли вона повернеться — якщо цей вчинок потребуватиме вибачень.

Враження Кента було типово чоловічим. Те, що він побачив, здалося йому легкою струмистою масою м’яких тканин, і з їхніх глибин його привітав тонкий аромат сухих парфумів із бузковим запахом. Він зсунув завіси, глибоко зітхнувши від невимовної радості й богобійного заціпеніння — ці два почуття нероздільно змішалися в ньому. Ці всі туфлі, сила-силенна тканин за завісами — були витончено жіночні. Наче з самої жіночої душі йшов до нього запах парфумів, і в ньому були чаклунство й зваба. Кент бачив Маретту — захопливе втілення чарівності пливло перед його очима у цьому священному й загадковому вбранні, яке він розглядав крадькома з трепетним страхом. В білому — білосніжному, тонкому, як павутиння, мережаному й вишитому вбранні, яке висіло просто перед ним, — в білому, з її розкішним чорним волоссям, її фіалковими очима, її…

А тоді перед ним постала невідповідність, майже цілковита неможливість цього образу, розбивши солодке видіння вщент. І все ж його віра не похитнулася. Маретта Редіссон була з Півночі. Він не міг зневіритися в цьому, навіть перед лицем тих дивовижних речей, із якими стикнувся.

Раптом він почув звук, що наче постріл пролунав у нього під ногами. Це був стукіт вхідних дверей, що відчинилися й захряснулися за кимось, особливо гучно гримнувши наостанок. Від грюкоту дверей весь дім здригнувся і задеренчало скло у віконницях. Повернувся Кедсті, і він був розлючений. Кент погасив світло, і кімната поринула в темряву. Чоловік наблизився до дверей. Знизу чітко долинали швидкі й важкі кроки Кедсті. Потім Кент почув, як відчиняються другі двері, а слідом за тим — невдоволене бурчання Кедсті. І одразу ж був розчарований.

Інспектор поліції й Маретта перебували в кімнаті, задалекій для того, щоб можна було розібрати слова. Утім, він зрозумів: того дня Кедсті повернувся в казарми й дізнався, що сталося. Минув деякий час, а голос інспектора й далі гримів так само, лише тон підвищився. Кент почув грюкання стільця. А тоді голос змовк, і почувся тупіт ніг інспектора. Жодного разу Кентові не вдалося почути голос Маретти, але він знав, що під час пауз вона щось говорила. Потім голос Кедсті остаточно зірвався на крик. Пальці Кента стиснули одвірок. Щосекунди в ньому міцнішало передчуття, що Маретта в небезпеці. Кент боявся не фізичного насильства — він не вірив, що інспектор здатен підняти руку на жінку. Але він боявся, що Кедсті забере її до казарм. Наявність вагомої причини не робити цього, яку згадувала Маретта, його не переконувала. Бо вона також казала, що Кедсті вбив би її, якби насмілився. Кент тримався напоготові. Один її скрик, перша ж спроба Кедсті вивести її з бунгало — і Кент дасть йому бій, попри всі застереження Маретти.

Він майже сподівався, що одна з цих речей трапиться. У ту мить, коли він стояв там, слухаючи й чекаючи, надія на це молитвою лунала в його душі. Він мав револьвер Пеллі. Двадцять секунд — і його ствол дивитиметься в обличчя Кедсті. Ніч була ідеальною для втечі. За півтори години вони вже плистимуть по ріці. Можуть навіть завантажити човен провізією з будинку Кедсті. Він прочинив двері ширше, майже не стримуючи миттєвого потягу висунутися в коридор. Маретта, певно, в небезпеці, інакше не зізналася б, що перебуває в будинку людини, яка б рада була бачити її мертвою. Чому вона тут опинилася, Кента зараз не надто цікавило. Самий факт у цю мить спонукав його до негайної дії.

Двері внизу відчинилися знову, і Кент закам’янів. Він чув, як Кедсті шугає коридором першого поверху, мов скажений бик. Вхідні двері гучно гримнули, й інспектор зник.

Кент відступив назад у темряву кімнати. Минуло кілька секунд, перш ніж він почув, як Маретта повільно підіймається сходами, наче навпомацки крізь тьмяно освітлений простір. Дівчина відчинила двері і вступила в пітьму.