Розділ «Бродяги Пiвночi Історія про любов, дружбу та пригоди під зоряним небом»

Мікі це дуже вразило, і він нарешті збагнув, що сам має полювати. Нова ідея його підбадьорила. Очі майже розплющилися, і набряклі лапи трохи відійшли. Кров батька-гончака з гір Маккензі й матері ердельтер’єр-шпіц закипіла в жилах песика, і він почав шукати. Відчув теплий запах і заходився винюхувати, аж раптом злетіла куріпка. Песик був спантеличений, але відчув ще більше завзяття. За кілька хвилин, внюхавши щось смачненьке під кущем, він знайшов обід.

Мікі прудко накинувся на кроленятко Вагбу й міцно вхопив його за спинку. Ніїва почув шурхотіння в кущах і виски кролика, тому покинув мурашину трапезу й поквапився до місця дії. Повискування швидко стихло, і Мікі тріумфально повернувся до Ніїви з кроликом у зубах. Кроленя востаннє смикнулося, і песик, рикаючи, заходився розривати здобич. Ведмедик підійшов ближче з улесливим буркотінням. Мікі погрозливо загарчав, але ведмедика це не спинило. Він продовжив нюхати кролика й виявляти щиру прихильність до Мікі тихим благальним буркотінням. Мікі перестав гарчати: певно, згадав, скільки разів Ніїва запрошував його приєднатися розділити трапезу з мурах і жуків. Малі разом поласували кролятиною. Бенкет завершився тільки після того, як вони ум’яли останні шматки м’яса й соковитих кісточок. Ніїва всівся на кругленьку попку і, вперше після втрати матері, висолопив червоного язичка — це означало, що він нарешті набив черево досхочу й почувався абсолютно щасливим. Тепер хотілося тільки одного — подрімати. Ніїва мляво потягнувся й почав шукати підхоже дерево.

Натомість Мікі приємне відчуття ситості надихнуло на активну діяльність. У той час як Ніїва ретельно пережовував їжу, Мікі такими дрібницями не переймався й ковтав здобич великими кавалками. Песикові дісталося десь чотири п’ятих кролятини — і він був зовсім не голодний. Тепер він почувався бадьорим і нарешті зацікавився новим довкружжям — вперше, відтоді як випав із човна Челонера й шугонув у шалену водоверть. Мікі вперше вполював здобич і вперше спробував на смак теплої крові. Неймовірний досвід сповнив його завзяттям й енергією, тому він аж ніяк не мав охоти ніжитися на сонці й гаяти час на сон. Песик засвоїв правила гри, і в кожній клітинці маленького тіла прокинувся мисливський інстинкт. Він би полював, доки тримається на лапах, якби Ніїва не знайшов місця для перепочинку.

Мікі зі щирим здивуванням спостерігав, як Ніїва неквапом дряпався стовбуром високої тополі. Песикові доводилося бачити, як лазять по деревах білки (вони ж бо мають це робити, так само як птахи — літати), а от від вчинку Ніїви йому перехопило подих. Лише після того, як ведмежа зручно вмостилося на розгілку, Мікі нарешті висловив зачудування: запитливо дзявкнув, обнюхав підніжжя дерева й в’яло спробував повторити маневр. Гепнувшись разок на спину, він переконався, що в їхній команді підкорювачем дерев буде Ніїва. Засмучений песик відійшов на 15–20 футів і всівся обдумувати ситуацію. Цуцик не міг збагнути, навіщо Ніїва видерся на дерево. Вочевидь не для того, щоб полювати на жуків. Мікі дзявкнув кілька разів, але Ніїва не відгукнувся. Мікі швидко здався й розтягнувся на землі, жалісно підвиваючи.

Заснути не вдавалося. Він хотів іти далі, і його охопила нетерплячка. Песикові кортіло далі досліджувати таємничі принадні хащі. Після того як він уполював кролика, страх відступив. За дві хвилини кривавого досвіду Природа вчинила диво: Мікі вже не був безпорадним щеням, у нього з’явилася нова сила й розум. У його житті завершився початковий етап, на якому він затримався завдяки турботі Челонера. Мікі ВБИВ кролика, і в жилах закипіла гаряча кров, пробудивши всі інстинкти. Поки Ніїва спав, песик лежав на пузі й прислухався до кожного звуку. Поступово мале цуценя перетворювалося на дорослого собаку. Мікі не знав, що його батько-гончак Гела був найспритнішим мисливцем в усьому Літл-Фоксі й міг розірвати на шмаття самця карібу, проте ВІДЧУВАВ це. Песика манили наполегливі поклики природи. Реагуючи на них, Мікі зосереджено вслухався в шепіт лісу й відразу почув тихе, монотонне форкання дикобраза Кавука.

Мікі завмер і за хвилю почув, як потріскують хвойні голки. Побачив Кавука, який вийшов із хащів і звівся на задні лапи посеред залитого сонцем видолинку.

Протягом 13 років Кавук безтурботно жив у дикому лісі, і тепер на схилі віку важив не менше 30 фунтів. Цього дня, попри пізній обід, він почувався напрочуд щасливим. Старечі очі Кавука погано бачили, та й природа не наділила цих тварин гострим зором. На очі дикобразам падає густий чуб колючої захисної броні. Кавук не бачив Мікі, який лежав за тридцять футів, — принаймні так здавалося. Песик напружився й застиг, інстинктивно розуміючи, що на цього звіра нападати не варто.

Якусь мить Кавук непорушно стояв, випроставшись упівоберта до Мікі, й форкав пісню свого племені. Дикобраз нагадував огрядного вельможного пана. Він якось по-людськи склав лапки на товстому пузі, що випиналося, як надута кулька, і більше скидався на дикобразиху, ніж на вождя свого племені.

Аж ось Мікі завважив Ісквазис — молоду самицю дикобраза, яка сторожко визирала з-за куща неподалік від Кавука. Попри поважний вік, дикобраз не втратив романтичних поривів, тож миттю відчув потребу розім’яти старі кістки й почав хизуватися перед кралею гарними манерами й елегантністю. Кавук виконав сміховинний танок кохання, форкаючи якомога голосніше. Ісквазис зрештою могла привабити ще й не такого стариганя, як Кавук. Вона була гарненькою блондинкою — тобто рідкісною представницею свого виду, яких називають альбіносами. Рожевий носик, рожеві подушечки на лапках і гарні рожеві очі в небесно-блакитному обрамленні. Судячи з усього, пристрасний танець Кавука не справив на неї враження. Відчувши це, Кавук змінив тактику: опустився на чотири лапи й почав ганятися за колючим хвостом, ніби раптом збожеволів. Він зупинився, щоб оцінити ефект, та був абсолютно приголомшений, не побачивши Ісквазис.

Кавук трохи посидів мовчки, із дурнуватим виразом на мордочці, а тоді рушив просто до дерева, де спав Ніїва. Мікі заціпенів від жаху. Так сталося, що тополя, яку вибрав ведмедик, була обіднім деревом Кавука. Дикобраз поліз на дерево, невпинно форкаючи під ніс. Шерстка Мікі стала дибки. Звідки ж йому було знати, що Кавук, як усі дикобрази, був наймиролюбнішим створінням у світі й ніколи нікому не шкодив, якщо на нього не нападали. Песик про це не здогадувався, тому почав гавкати, застерігаючи Ніїву.

Ніїва поволі підвівся, розплющив очі й побачив перед собою колючу морду. Ведмедик страх як злякався, швидко вишпортався з розгілки, розвернувся й поліз вище на дерево. Кавук лишався незворушним. Втративши шанси здобути прихильність Ісквазис, він тепер мав на думці одне — добрий обід. Дикобраз продовжив неквапом лізти вгору, а нажаханий Ніїва відповз до краю гілки, щоб звільнити шлях до верхівки.

На біду Ніїви, саме на цій гілці Кавук нещодавно обідав, тому дикобраз рушив до неї, вочевидь досі не помічаючи ведмежати. Свідок усієї сцени, Мікі відчайдушно валував унизу, і тоді Кавук, здається, нарешті усвідомив, що відбувається щось незвичайне. Він зиркнув униз на Мікі, який марно старався видряпатися на стовбур, обернувся і вперше зацікавлено глянув на Ніїву. Ведмедик обхопив гілку передніми й задніми лапами. Далі лізти було нікуди, та й гілка небезпечно хилилася під його вагою.

Кавук почав сваритися, а Мікі тим часом ще раз вискнув і присів на задні лапи, безпорадно спостерігаючи за драмою на верховітті. Кавук помаленьку сунув уперед, а Ніїва — відсовувався, але раптом перевернувся на гілці й повиснув спиною донизу. Кавук зупинився й спокійно взявся обідати. Ніїва тримався кілька хвилин і двічі спробував підтягнутися. Та ось задні лапи сковзнули: ще з десяток секунд малий тримався передніми, а тоді шугонув додолу із 15-футової висоти. Ніїва гучно приземлився неподалік від Мікі. Ведмедик добряче гепнувся, звівся буркочучи на лапи, кинув збентежений погляд на верхівку дерева і без жодних пояснень для Мікі чкурнув у лісову гущавину — назустріч пригоді, що мала стати останнім випробуванням малят.

Роздiл 8

Пробігши щонайменше чверть милі, Ніїва нарешті спинився. Мікі здалося, що серед білого дня раптом настала ніч. Частина лісу, куди завів їх наляканий Ніїва, нагадувала простору таємничу печеру. Навіть Челонера збентежила б велична тиша, яка заворожувала загадковим шепотом — єдиним тутешнім звуком. Сонце досі сяяло високо в небі, проте жодний промінчик не проникав крізь густу зелень сосон і кедрів, що нависала над головами Мікі й Ніїви. Навкруги не було ані кущиків, ані молодих дерев, а під лапами — ані квіточки, ані травинки. Нічого — окрім товстого килима темної хвої, який придушував будь-яке життя. Здавалося, лісові мавки обрали це місце своєю спальнею, укритою від вітру, дощу й снігу за будь-якої пори року, або вовкулаки-перевертні облаштували його як схованку — похмуру чудернацьку фортецю, звідки вони вирушають у немилосердні подорожі у світ людей.

На деревах не цвірінчали пташки — жодних ознак життя у темному верховітті. Навкруги стояла така тиша, що Мікі чув, як б’ється його серце. Він зиркнув на Ніїву: у темряві очі ведмедика горіли дивним вогнем. Обидва не боялися, але печерна тиша зміцнила їхню дружбу. Щось тепле закралось у дикі маленькі душі й заповнило порожнечу, що утворилася в серці Ніїви після смерті матері й у серці Мікі після втрати господаря. Песик тихенько заскавучав, а з горла Ніїви вирвався якийсь муркіт і пискливий крекіт, що нагадував рохкання поросяти. Малі притулилися один до одного й пліч-о-пліч вдивлялися у світ, до якого потрапили. Зрештою вони поволі рушили вперед — як діти, що вивчають таємниці покинутого будинку. Друзі не збиралися полювати, але тримали напоготові всі мисливські інстинкти, часто зупинялися, роззиралися, прислухалися й принюхувалися.

Ніїві пригадалася темна печера, де він народився. Може, зараз із чорного куточка лісу вийде мама Нузак? Може, вона тут спить, як у темряві їхнього лігва? Такі думки, певно, проносилися в голові ведмедика. Він відчував, що потрапив до печери, бо тут була така сама мертва тиша, а поруч чорні провалля. Індіанці називали такі місця «МУХНЕДУ», тобто лісова зона, яку злі духи позбавили життя, бо лише нечиста сила могла створити хащі, що не пропускають сонячного світла. У таких закутках товариством злих духів були тільки сови.

Опинившись на місці Ніїви й Мікі, дорослий вовк зупинився б і повернув назад, лис позадкував би навкарачки і навіть войовничий малий горностай хоробро зазирнув би в хащі блискучими червоними очима й інстинктивно почалапав би назад до відкритих лісистих місцин. Адже, попри тишу й морок, ТУТ БУЛО ЖИТТЯ. Воно пульсувало й вичікувало в засідках — десь там, у чорних безоднях. Прямуючи вглиб тиші, Ніїва й Мікі відчували, як тріпотить життя в гущавині, й напружено вдивлялися туди круглими намистинками-очима, що виблискували зеленим вогнем. Однак жодного звуку, жодного руху в заростях не було. Нетямущі сови — ніби й справді служителі МУХНЕДУ — вичікувально роздивлялися малят з верховіття.

Аж раптом із темного небуття вилетіла величезна тінь і прошмигнула над головами Ніїви й Мікі так низько, що вони вловили загрозливе лопотіння здоровенних крил. Коли зловісне створіння зникло, почулося шипіння й клацання великого дзьоба. Мікі затремтів. Інстинкт, що потихеньку нагадував про себе, заполонив усе нутро песика. Він миттю відчув близькість невідомої й страшної небезпеки.

Загомоніло, дерева заворушилися, у повітрі затріпотіло щось лиховісне, а над головами малят заскреготало й заклацало: КЛАЦ-КЛАЦ-КЛАЦ. Мікі знову побачив велику тінь, яка шугала в повітрі, а за нею ще одну й ще одну, доки лісисте склепіння над ними не заповнили тіні, які дедалі ближче підступали й загрозливо клацали міцними дзьобами. Мікі припав до землі, ніби вовк або лис, — тієї миті щенячого страху в ньому не було. М’язи напружилися, і коли одна з сов, гучно розмахуючи крилами, пронеслася просто над його головою, він загарчав й вишкірив ікла. Ніїва вторував другові пирханням — ведмедикові ще належало дорости до викличного рику, якому його навчила мати. Він випростався, як усі ведмеді у хвилі небезпеки. На нього опустилася одна з тіней — жахливе пернате створіння з царства мороку.